Читати книгу - "Господиня"

голос, цей теплий подих над вухом. Незрозуміле відчуття оповило все моє тіло. Незнайоме відчуття. Мені перехопило дух, пальці затремтіли.

Я хотіла побачити обличчя того, хто говорив.

Свідомість забарвилася — це колір, що покликав мене з небуття, — ясна діамантова блакить. Цілий усесвіт враз став яскраво-блакитним…

Нарешті я згадала своє ім’я. Так, усе правильно — я Вандрівниця. Або Ванда. Тепер я згадала.

Легенький доторк до обличчя: тепло на вустах, на повіках. А, ось де вони! Тепер можна їх розплющити.

— Вона прокидається! — скрикнув хтось схвильовано.

Джеймі. Джеймі тут. Серце знову затріпотіло.

Деякий час очі звикали. З кольором теж щось було не так — надто блідий, надто вицвілий. А я хотіла яскраво-синього.

Чиясь рука діткнулася до мого обличчя.

— Вандрівнице?

Я обернулася на голос. Голова і шия рухалися якось незвично — щось не так, але водночас відчуття знайоме, ніби все так і має бути.

Очі нарешті віднайшли синь, яку я так шукала: сапфір, сніг, полуніч…

— Іяне? Іяне, де я? — власний голос налякав мене. Такий високий і тремтливий! Знайомий, але не мій. — Хто я?

— Ти — це ти, — відповів Іян. — І ти вдома.

Я вивільнила одну руку і хотіла торкнутися свого обличчя, але побачила, як до мене тягнеться чиясь долоня, і завмерла.

Долоня також застигла на півдорозі.

Я спробувала знову ворухнути рукою, захиститися, і долоня наді мною також відмерла. Я затремтіла — рука також.

О!

Я стиснула й розтиснула пальці, уважно придивилася.

Невже це моя рука? Ця крихітна ручка? Ця дитяча долонька, якщо не зважати на біло-рожеві нігті, ідеально доглянуті. Гладенька шкіра з дивним сріблястим відливом і недоречними золотими веснянками.

Дивне поєднання срібного й золотого викликало якийсь спогад — обличчя в дзеркалі.

Цей спогад збив мене з пантелику, бо я не звикла до цивілізації, але водночас не могла уявити свого життя без неї. Симпатичний туалетний столик, заставлений усілякими милими дрібничками. Безліч кришталевих флаконів із запахами, які я любила… — я любила? чи вона любила? — так сильно. Орхідея у вазоні. Набір срібних гребінців.

Велике кругле дзеркало у металевій рамі з кованими трояндами. Обличчя у дзеркалі кругле — не овальне. Делікатне. Шкіра срібляста, немов місячне сяйво, на носі розсипана жменька веснянок. Величезні сірі очі обрамлені пухнастими віями — на світлому тлі важко помітити сріблясту душу. Блідо-рожеві губи пухкенькі, ротик круглий, як у дитини. Малесенькі рівні білі зубки. Ямочка на підборідді. І повсюди, повсюди кучерики золотого волосся, яке пушиться і спадає вниз по спині, не вміщаючись у дзеркало.

Моє обличчя чи її?

Це обличчя ідеально пасувало нічній квітці. Точний переклад з мови квітів на людську.

— Де вона? — мовив тоненький голосок. — Де Пел?

Її відсутність налякала мене. Я ніколи не зустрічала беззахиснішого створіння, ніж ця дитина з місячним обличчям і золотим, як сонячне проміння, волоссям.

— Вона тут, — запевнив мене Док. — У контейнері, готова до подорожі. Ми сподівалися, що ти підкажеш нам, куди її краще послати.

Я обернулася на голос. Коли я побачила Дока у сонячному світлі, з контейнером у руках, мене захлиснули спогади з попереднього життя.

— Доку! — вигукнула я тонким голоском. — Доку, ви ж обіцяли! Ви присягнули, Юстасе. Чому? Чому ви порушили слово?

Відчай і біль — просто тьмяний спогад. Це тіло ще ніколи не відчувало таких мук. Йому кортіло втекти від пронизливого болю.

— Навіть найчесніша людина іноді відступається під примусом, Вандо.

— Під «примусом», — пирхнув іще один страшенно знайомий голос.

— Джареде, ніж біля горла — це примус.

— Ти ж знаєш, я би ніколи ним не скористався.

— Не знаю… Ти грав напрочуд переконливо.

— Ніж? — моє тіло затремтіло.

— Ш-ш-ш, усе гаразд, — пробурмотів Іян. Його подих здув кілька волосинок мені на обличчя, і я відкинула їх назад — звичним рухом. — Невже ти справді гадала, що можеш ось так просто нас покинути? Вандо! — він зітхнув, але це було радісне зітхання.

Іян був щасливий. Від цього мені також стало легше та спокійніше на душі.

— Я ж казала, що не хочу бути паразитом, — прошепотіла я.

— Ану дайте дорогу, — сказав мій колишній голос. Я побачила власне обличчя — сильне, засмагле, з прямими лініями брів над горіховими очима-мигдалинами, чітко окреслені високі вилиці… Я побачила все це чужими очима — не як звичне віддзеркалення. — Послухай, Вандо. Я точно знаю, ким ти не хотіла бути. Але ми, люди, егоїстичні й не завжди чинимо правильно. Ми не відпустимо тебе. Змирися.

Те, як вона говорила, її інтонація і тембр повернули мені спогади про наші з нею мовчазні розмови. Голос у моїй голові, моя сестра.

— Мел? Мел, з тобою все гаразд!

Вона усміхнулася, а тоді нахилилася і поплескала мене по плечу. Її тіло здалося мені більшим, ніж я пам’ятала.

— Ну звісно. Хіба ми не цього хотіли? І з тобою