Читати книгу - "Соло бунтівного полковника. Вершина"

змушуючи організм реагувати на негідний об’єкт?

— Ну, ти ж, Вітько, і цинік, — Зорій помовчав з хвилину, а потім замріяно додав, — «нічогеньке» — не те слово.

2

— Де ти пропала? Дзвоню-дзвоню — як у рейку. Тобі б давно треба придбати мобільний телефон. Ти, мабуть, єдина в Москві, у кого його немає.

У Алли, як завжди, сто слів на секунду. Кулемет, не баба.

— Відпочивала в Ялті. Треба ж коли-небудь подумати не лише про службу, — Настя зраділа дзвінку подруги. Вражень про відпочинок — валом, а поділитися ні з ким. Жінка все-таки, хоч і має специфічну роботу. — А мобілка у мене вже є. Можеш записати номер.

— Невже хтось подарував? — Алла записала продиктований номер.

— Ти вгадала.

— Усе, я зрозуміла. Увечері буду в тебе. Мене зараз паралізує від цікавості.

— Гаразд, чекаю.

Насті самій хотілося поділитися враженнями від поїздки до Ялти. Окрім Алли, про відпочинок хвалитися майже нікому. Та й не лише жіночими мотивами Настя мотивувала своє бажання розповісти Аллі про те, що відбулося з нею в Криму. У Насті — своє життя. У Насті — свої плани.

Алла прийшла з тортом і пляшкою мартіні. Чомусь їй здалося, що саме цей напій сприятиме приємній розмові з подругою.

— Те, як ти добиралася, комфортність житла та яке харчування, мене цікавить менш за все. Колися — хто він, який і які перспективи твого холостяцького життя? — Алла потягувала мартіні, закинувши ногу на ногу.

Настя почала розповідати, як познайомилася з чоловіком п’ятдесяти років, красивим і сильним. Деталі знайомства опустила. Настя відчувала, що вони не дуже й цікавили подругу.

— Ти знаєш, Алло, не можу досі зрозуміти: в санаторії відпочивало чимало молодих симпатичних хлопців і мужчин значно молодших, ніж мій… — Настя запнулася. — Вибач, але імені називати не буду. Специфіка роботи. І його, і моєї.

— А що, він теж твій колега?

— Виходить, так. Але я про це дізналася вже після того, як… — Настя взагалі замовкла.

— Та вже розповідай. Цікаво ж, чи є ще в наш час справжні мужики?

— Виходить, що є. Не знаю, з чого й почати, не можу навіть до ладу й логічно все розповісти. Погано взагалі пам’ятаю деякі епізоди з того, що трапилося. Усе було, дорога моя подруго, як у сні. Але це не з розряду тих снів, що після пробудження ще довго тиснуть своїм кошмаром. Ні, то був шалений, дев’ятибальний шторм. Але той шторм наче був не поруч, а в мені. І залишається в мені досі. Як солодка трута, як гіркий мед, як пересипаний справжнім піском цукор — солодкий і неприємно хрумкий.

…Я попросила вимкнути світло. Відблиск світильника з іншої кімнати, що досягав спальні, і так давав змогу все бачити, затягував у дивовижний полон відчуттів і радше вгаданості, ніж реального фізичного споглядання.

До речі, відразу скажу, мила моя подружко, що цей чортяка так усе обставив, так поводився з першого дотику до мого тіла й до останнього «прощай!», наче він читає мої забаганки й робить усе так, як мені заманеться, як я в той момент бажаю, буцім цього всього хочу саме я. Наче це він підкоряється будь-яким моїм примхам, а все, що відбувається, це плід моєї фантазії й хворобливої уяви. Бо те, що трапилося тієї ночі, інакше, ніж результатом діяльності мого збоченого розпутного мозку, не пояснити. Ніяк, нічим і ніколи.

Досі усе, як у казці. Казці з початком, що інтригує, страшною серединою і щасливим кінцем.

— О, о, давай-давай, про кінець давай! — Алла почала соватися на стільці.

— Він узяв мене очима. Подивився якось невинно, наче вибачаючись: отямилася, коли ліф уже висів на спинці стільця, а він ніжно, ледь торкаючись губами, цілував мої груди. Дотик — і пауза. Й знову губи вже десь біля вуха, на шиї, ще нижче. Дотик до грудей, що мимоволі набрякли й безсоромно стирчали, наче до них ніколи раніше не торкалася чоловіча плоть. Будь-яка.

Я розімліла ще стоячи, а він уже гладив мої сідниці, які виявилися не захищені одягом, що теж опинився на стільці. Якось не дуже коректно й увічливо, навіть недбало підштовхнув мене в напрямку ліжка. Я позадкувала, спіткнулася й упала спиною на ковдру, якою було заслано місце скорого мого гріхопадіння. Але чомусь не розсердилась. Він, стоячи, дивився на мою наготу і стягав свої брюки, не криючись, не поспішаючи, доки останній елемент його гардеробу не опинився на стільці поруч з моїми шатами.

Ніяково, наче ненароком, поглянувши на його чоловіче достоїнство, сором’язливо заплющила очі. Мимоволі подумала: нічого особливого. Навіть занадто — нічого особливого.

Але розчаруватися не встигла. Він наче завис наді мною. Не ліг, не придавив своїм тілом, а саме завис на руках, доторкуючись до мене лише губами. Та ще язиком. Поцілунки, як і раніше, розмірені, слабкі, незвичні. Після кожного дотику губами — знову пауза, і чекання мого контакту з його тілом здавалося чимось незвичним і досі невідомим. Саме паузи, як я потім зрозуміла, були головним у всьому тому, що відбулося згодом і змусило мене переоцінити все те, що раніше здавалося таким зрозумілим, простим, банальним і буденним.

Я не ханжа, з методами сучасної любові, думалося, знайома й у питаннях сексу — просунута. Але все, що відбувалося тоді, було якимось новим, як повторний перегляд улюбленого колись чорно-білого фільму, що перемонтовано нині в сучасних кольорах. Так, нового не було нічого, але… Усе було нове. І вперше.

Читала, що деякі жінки, особливо в давнину,