Читати книгу - "Феномен Фенікса"

йому поклоняється, взяв й пооднімав у нього крильця, він упав з неба в Дніпро тай поплив. Ідолопоклонці бігли берегом та й кричали: «Перуне, Перуне, припливи до берега». Він приплив до острова і показалась йому глибока нора; він туди й пропав. Від того часу й прозвано острів Перуновим».

«Кажуть, що Перунового острівка тут не буяло, а приплив до нього змій відкілясь з гори. Як плив він, кажуть, одним боком бігли ідолопоклонці й викликали на берег, а другим вийшли на зустріч православні й почали молебствувати та заклинати. Де стояли наші з корогвами, туди він підплив і став. Змієва нора з боку Дніпра була, кажуть, дуже глибока, а після того, як змій загинув, скеля зійшлася щільно, і нори нема. Бить— то так було, а чи правда цьому — не знаю».

Про цей острів Перун ось що я чув від старих людей. Якось: кажуть, бог Перун плів Дніпром, і його хвилею викинуло на острів; тут заховано його, а потім одкопано. Від того й острів став Перун. На Перун, від Дніпра, є нора: «Колись, кажуть, там жив змій, і йому носили людей, а нору звали Змієвою».

«До Христового народження, кажуть, там жив змій; він гарбає під себе жінок і дівок, а мужів пожирав. Як Христос народився, змія прокляв, а потім його завоював якийсь богатир. У змія, кажуть, було три голови й крила. Він, як летить, освіщає весь світ, а вогонь так і палає».

Можливо, Змій Горинич і справді родом з нижнього Дніпра, ще тоді половецького, а вже пізніше його діяльність разом з наскоками половців на Русь поширилася на Середній Дніпро і Верхній, дісталася Києва і навічно увійшов руські легенди й передання та літописи.

Існують припущення (переважно краєзнавців), що Змій Горинич як і Кощій Безсмертний — це імена жорстоких і лютих половецьких ханів, які найбільше досадили Русі. Є й думка, що кощій — це військове звання в половців (в чині кощія був відомий половецький хан Боняк). А якийсь з їхніх ханів був довгожителем. Років біля ста прожив, що було великою рідкістю для степовиків, які в середньому не сягали й піввіку, от його й прозвали Безсмертним. А мав він звання військове кощій, тож і став у народній пам’яті Кощієм Безсмертним. На Русі ж звання кощій трансформувалося в надприродну істоту. Родовід половці вели від тварин, від свійських — кінь корова, бик, свиня, вівця тощо. І від диких — вовк, лисиця, але хани аби виділитись, шукали собі грізніших предків.

Наприклад, хан Тугарин (Тугаринич) мав зображення змія на своєму прапорі (буцімто свого предка), та не якогось там, а — триголового. Інші, аби перевершити Тугарина, видумували собі шестиголового змія, дев’яти, а хто й дванадцятиголового — аби взяти верх. Знай, мовляв, наших! Таких зображень боялися навіть самі половці, що вже казати про руських смердів, на чиї села налітали степовики під стягами із зображенням триголового змія!

Хан Тугарин був лютим ворогом Русі, часто налітав на Переяславщину, Київщину та Чернігівщину під своїм триголовим змієм, тож русичі й прозвали його Гориничем — горе ж бо ніс! Пізніше, коли вже був створений образ Змія Горинича, він переселився і в руські легенди та під Києвом зажив самостійним життя. А від імені хана Тугарина із змієм на прапорі, народне передання створило поганського богатиря, змія Тугарина, сина Горинича.

Ось звідтоді Змії Гориничі з 3, 6, 9 і 12 головами і почали розбійничати на Русі. Споживали людське м’ясо, а їхні печери переповнювалися понад Дніпром полоняниками, захопленими в різних краях землі руської.

Загледівши жертву, Змій Горинич перш за все намагається її обпалити вогнем, обсипати іскрами, попалити її вогняним подихом, потім хапає в пазурі людське тіло і несе його (часом і над морем) у своє лігво. А ось той, хто стане з ним на герць, має відрубати йому всі голови, а для цього має бути богатирем з особливим мечем…

Поселившись біля міста (наприклад, коло Києва) Горинич бере данину і всі покірно платять її, ведучи йому парубків та дівчат…

Пардон, вели… Чи то пак, водили. На заклання. Бо сьогодні, слава Богу, до крилатого змія— людоїда наших хлопців та дівчат вже не водять. Бо й самого крилатого та багатоголового змія-людоїда, званого у нас на Русі Гориничем сьогодні — ніц— немає.

І невідомо де він подівся і хто його, лютого, зі світу білого нарешті зжив?

Мабуть, все той же Кирило Кожум’яка. Його ще за свого життя боявся Горинич. І якось, коли його запитували, чи є, мовляв, у світі білому такий чоловік, щоб тебе подужав, змій і зізнався:

— Є, — каже, — такий у Києві над Дніпром. Як затопить хату, то дим аж під небесами стелеться, як вийде на Дніпро мочить кожі (бо він кожум’яка), то не одну несе, а дванадцять разом, і як набрякнуть вони водою в Дніпрі, то я візьму та й учеплюся за них, чи витягне то він їх? А йому й байдуже: як поцупить, то й мене з ними трохи на берег не витягне. От того чоловіка тільки мені й страшно.

От якось той Кирило обмотався коноплями, обсмолився смолою добре, взяв булаву таку, що, може, в ній пудів десять, та й пішов до змія. А змій йому й каже:

— А що, Кириле, прийшов битися, чи миритися?

— Де вже миритися, — одказує Кирило. — Битися з тобою, проклятим іродом, я прийшов…

А далі процитуємо за «Українськими переданнями» що їх зібрав М. Возняк:

«От і почали вони битися — аж земля гуде. Що розбіжиться змій та вхопить зубами Кирила, то так кусок смоли й вирве, що розбіжиться та вхопить, то так жмуток конопель і вирве. А він його здоровенною булавою як улупить, то так і вжене в землю. А змій як огонь горить, — так йому жарко. І поки збігає до Дніпра, щоб напитися, та вскочить у воду, щоб прохолодитися трохи, то Кожум’яка вже й