Читати книгу - "Інститут"

але ці діти не спуджувались, і тут ця здібність таки багато важила. Це було ясно як день.

— Ні. Я навіть вухами ворушити не можу.

Усі засміялись, і Люк розслабився. Це місце було дивним і лячним, але хоч діти видавалися нормальними.

— Час від часу щось навколо мене рухається, та й по всьому. Тарілки чи столове приладдя. Інколи двері самі по собі зачиняються. Раз чи двічі вмикалась лампа в мене на столі. Нічого такого визначного. Чорт, я навіть був не певен, чи сам це роблю. Гадав, що це протяг… або глибинні коливання ґрунту…

Діти споглядали його мудрими очима.

— Окей, — здався Люк. — Я знав. І мої батьки також. Та ми не сприймали це як щось особливе.

А може, і сприймали б, подумалося Люку, якби він не був таким страшенно розумним малим, що його прийняли не в один, а в цілих два університети у віці дванадцяти років. Уявімо семирічного хлопця, який грає на піаніно, що той Ван Клайберн. Кому яке діло, якщо він іще й пару картярських фокусів знає? Чи вміє ворушити вухами? Проте Джорджу, Айріс і Каліші він не міг цього сказати. Воно би прозвучало як хвастощі.

— Маєш рацію, нічого такого особливого! — обурено мовила Каліша. — У цьому, бляха, і прикол! Ми ж не якась там Ліга справедливості або Ікс-мени!

— Нас викрали?

Люк усім серцем сподівався почути сміх. Сподівався, що зараз хтось скаже: «Звісно, що ні».

— Пф-ф-ф, а то, — натомість сказав Джордж.

— Через те що ти на пару секунд можеш комашню відігнати? Через те… — Люк згадав, як зі столу в «Рокет піці» впала таця, — що вряди-годи я заходжу до себе в кімнату і двері зачиняються самі по собі?

— Ну, — сказав Джордж, — якби вони цупили людей за вродою, то Каліші з Айріс тут не було б.

— От мудодзвон, — відреагувала Каліша.

— Навдивовижу витончена відповідь. Десь на одному щаблі з «погризи мою сарделю».

— Мені часом аж кортить, щоб тебе забрали в Задню половину, — сказала Айріс. — Мене, мабуть, Боженька за це на смерть покарає, але…

— Стривайте, — мовив Люк. — Постривайте-но. А тепер усе спочатку.

— Це і є початок, братику, — почувся голос у них за спинами. — І швидше за все, на жаль, це ще й кінець.

2

Люк вирішив, що новоприходьку років шістнадцять, та пізніше дізнався, що той на два роки старший. Нік Вілгольм був високий і синьоокий, із густим нечесаним волоссям кольору чорніше чорного, яке конче потребувало подвійної дози шампуню. Одягнений він був у жмакану сорочку на ґудзиках, жмакані шорти, білі спортивні шкарпетки, спущені до середини литок, і брудні кросівки. Люк пригадав, що Морін порівнювала його з Піґпеном із коміксів «Пінатс».

Інші дітлахи позирали на Ніка сторожко, але з повагою, і Люк це одразу відчув. Каліша, Айріс і Джордж отримували не більше задоволення від перебування в цьому місці, аніж Люк, але вони намагалися не занепасти духом. Окрім того моменту, коли Айріс відхилилася від загального курсу, всі вони немов понатягали трохи дурнуваті маски «не-журімось-браття». Та тільки не цей хлоп. Наразі Нікі не лютився, та було ясно, що в недалекому минулому лють таки його посідала. На набряклій нижній губі загоювались рани, під оком бліднув синець, а на щоці красувався другий, свіжий.

Забіяка, значить. Свого часу Люк уже мав справу з кількома, навіть у Бродерікській школі було двійко таких. Вони з Рольфом усіляко їх уникали, але якщо це місце, як уже почав підозрювати Люк, виявиться тюрмою, то уникати Ніка Вілгольма можливості не буде. Проте складалось враження, що решта дітлахів його не бояться, і це був доб­рий знак. Нікі, певно, злився через саме існування закладу з невиразною назвою «Інститут», але в компанії товаришів він просто видавався напруженим. Зосередженим. І все одно ті відмітини на обличчі Нікі свідчили про неприємні перспективи, особливо якщо він не був забіякою з натури. А якщо ці відмітини лишила рука якогось учителя? Якби шкільний учитель щось таке втнув, і не тільки в Броді, а будь-де, то його б турнули з роботи, імовірно, подали б на нього до суду, а то й заарештували.

Люк пригадав, як Каліша сказала: «І не в Канзасі, Тото».

— Я Люк Елліс.

Він простягнув руку, не знаючи, чого насправді очікувати.

Нік проігнорував цей жест і відчинив зелену шафу з інвентарем.

— Ти граєш у шахи, Еллісе? Бо троє інших — відстійні шахісти. З Донною Ґібсон ще виходила яка-не-яка гра, але три дні тому вона вирушила в Задню половину.

— І більше ми її не побачимо, — меланхолійно мовив Джордж.

— Граю, — відповів Люк, — але зараз немає бажання. Я хочу знати, де я і що тут відбувається.

Нік дістав шахівницю і скриньку з двома арміями. Швидко розставив фігури, позираючи на дошку крізь чуприну, що спадала йому на очі, — прибирати волосся він явно не збирався.

— Ти в Інституті. Десь у глушині штату Мейн. Це навіть не місто, так, координати на карті. Квадрат 110. Ша це «зловила» від кількох людей. Так само як Донна чи Піт Літлджон. Він — ще один ТП, який пішов у Задню половину.

— Таке враження, що Піті вже цілу вічність нема, хоча його тільки минулого тижня забрали, — тужливо мовила Каліша. — Пам’ятаєте всі ті прищики? І як у нього окуляри весь час з’їжджали?

Нікі не звернув уваги.

— А службовці зоопарку і не намагаються цього приховати чи заперечити. І навіщо, якщо вони день за днем працюють із ТП-дітьми? А за ту інформацію, яку справді треба тримати в таємниці, вони не хвилюються, бо навіть Ша не може так глибоко копнути, а вона досить вправна.

— Я майже щоразу відгадую дев’яносто відсотків колоди Райна, — сказала Каліша; вона не вихвалялася, просто констатувала факт. — І зможу назвати ім’я твоєї бабусі, якщо ти його подумки чітко промовиш. Але до потаємних думок мені зась.

«Мою бабусю звати Ребекка», — подумав Люк.

— Ребекка, — сказала Каліша і, побачивши здивований вираз Люка, нестримно загиготіла. Від цього вона знову стала схожа на дитину, якою і була донедавна.

— Бери собі білих пацанів, — сказав Нікі. — Я завжди граю чорними.

— Нік — це наш почесний беззаконник, — вставив Джордж.

— І ці відмітини — тому доказ, — додала Каліша. — Користі з того мало, та Нік, здається, не може собі зарадити. У кімнаті в нього безлад — ще одна форма дитячого бунтарства, від чого в Морін тільки роботи більшає.

Нікі глянув на чорношкіру дівчину; усмішки на його обличчі не було.

— Якби Морін була святою, як воно тобі здається, то вона б уже нас звідси витягла. Чи повідомила б у найближчий поліцейський відділок.

Каліша похитала головою:

— Не плекай ілюзій. Якщо тут працюєш, то навряд чи можеш від усього цього відгородитися. Хороший ти чи поганий.

— Пакосний чи приязний, — із серйозним виглядом додав Джордж.

— Окрім того, найближчий поліцейський відділок, певно, становить купку Деп’юті Доуґів і Гірамів Гоугендлів[44] та розташований за багато миль звідси, — сказала Айріс. — І оскільки ти, Ніку, перебрав на себе повноваження генерального просвітника, то чому б тобі не