Читати книгу - "Діти Дюни"

ти перейдеш до Алам аль-Митгаль. Що ти скажеш, сину мій?

— Дякую моєму батькові, — промовив Ассан. Зробив короткий крок уперед. — Я вступаю в мужність між Вигнанцями. Ця вода — наша вода.

Юнак закінчив говорити і підійшов до бранців. Почавши зліва, хапав кожного чоловіка за волосся і встромляв йому ніж під підборіддя, дістаючи аж до мозку. Робив це вправно, щоб пролити мінімальну кількість крові. Лише один ніжнолиций городянин виявив протест, заверещавши, коли юнак ухопив його за волосся. Інші, за старим звичаєм, плювали на Ассана Таріка, кажучи цим: «Глянь, як мало я ціную свою воду, коли її забирають тварини».

Коли все закінчилося, Мюріз плеснув у долоні. Увійшли слуги й почали виносити тіла, щоб доправити їх до чавильні, де можна буде видобути їхню воду.

Мюріз підвівся, глянув на сина, що тяжко дихав, спостерігаючи, як слуги виносять тіла.

— Тепер ти мужчина, — промовив Мюріз. — Вода наших ворогів живитиме наших невільників. І, мій сину…

Ассан Тарік миттю обернувся і кинув погляд на батька. Юнакові губи стислися в напруженій усмішці.

— Проповідник не має про це довідатись, — сказав Мюріз.

— Я розумію, батьку.

— Ти добре це зробив, — похвалив Мюріз. — Тих, хто наткнеться на Шулох, не можна зоставляти живими.

— Як накажеш, батьку.

— Тобі довірено важливі обов’язки, — сказав Мюріз. — Я тобою пишаюся.

Витончена людина може стати примітивною. Насправді це означає, що змінюється спосіб людського життя. Старі цінності змінюються, пов’язавшись із краєвидом, з його рослинами й тваринами. Це нове існування вимагає практичного знання про ті численні, пов’язані між собою події, які зазвичай називають природою. Це вимагає поваги для сили інерції в таких природних системах. Коли людина здобуває це практичне знання і цю повагу, то це зветься «примітивним існуванням». Очевидно, зворотне теж правильне: примітивні можуть стати витонченими, але не без страшних психологічних ушкоджень.

«Коментар Лето» за Харк аль-Адою

— Як ми можемо бути певними? — спитала Ганіма. — Це дуже небезпечно.

— Ми вже раніше це випробовували, — доводив Лето.

— Цього разу може бути інакше. Що як…

— Це єдина відкрита для нас дорога, — сказав Лето. — Ти ж погоджуєшся, що спосіб із прянощами не для нас.

Ганіма зітхнула. Їй не подобалися ці словесні випади й контрвипади, але вона знала, яка необхідність тисне на її брата. Знала також страшне джерело власної нехоті. Достатньо було глянути на Алію, аби збагнути небезпеку цього внутрішнього світу.

— То що ж? — спитав Лето.

Вона знову зітхнула.

Вони сиділи, схрестивши ноги, в одному зі своїх таємних місць, біля вузького виходу з печери на скелю, де їхні батьки часто колись дивилися на захід сонця над бледом. Минуло дві години після вечері, то був час, коли близнята мали вправлятися і тренувати своє тіло й розум. Вони вирішили повправлятися в гнучкості розуму.

— Я спробую сам, якщо ти відмовляєшся допомагати, — сказав Лето.

Ганіма перевела погляд з нього на чорні завіси з водними печатями, що захищали цей отвір у скелі. Лето далі вдивлявся в пустелю внизу.

Вони вже якийсь час розмовляли мовою настільки древньою, що її назви геть ніхто не пам’ятав. Ця мова гарантувала їхнім думкам приватність, непроникну ні для кого іншого. Навіть Алія, що уникала складнощів свого внутрішнього світу, не мала ментальних в’язей, які дозволили б їй вловити більше, ніж якесь випадкове слово.

Лето глибоко вдихнув, утягуючи характерний насичений запах фрименської січової печери, що тримався у цьому захищеному від вітру алькові. Зате не було тут приглушеного гамору січі та її вологої спеки, і обоє сприймали це як полегшення.

— Я погоджуюся, що ми потребуємо вказівок, — сказала Ганіма. — Але якщо ми…

— Гані! Ми потребуємо чогось більшого, ніж вказівки. Ми потребуємо захисту.

— Можливо, захисту не існує. — Вона прямо глянула на брата й побачила в його очах вираз, схожий на пильну чуйність хижака. Очі контрастували з лагідністю його рис.

— Ми мусимо уникнути одержимості, — сказав Лето. Він ужив спеціальну невизначену форму древньої мови, форму, суто нейтральну за голосом і напругою, але надзвичайно сильну за своїми наслідками.

Ганіма правильно витлумачила цей аргумент.

— Мохв’пвіум д’мі гіш паш мохв’м ка, — продекламувала вона. Поневолення моєї душі — це поневолення тисячі душ.

— Значно більше, — відповів він.

— Знаючи про небезпеку, ти наполягаєш. — Це було твердженням, а не питанням.

— Вабун’к вабунат, — сказав він. Піднімаючись, ти піднімаєшся!

Він відчував свій вибір як очевидну необхідність. Роблячи це, найкраще було діяти активно. Вони повинні перемотати минуле в сучасне й дозволити йому розвинутись у їхнє майбутнє.

— Мюріат, — тихо погодилася вона. Це слід зробити з любов’ю.

— Звичайно. — Він махнув рукою, що мало означати цілковите схвалення. — Потім ми порадимося, як це робили наші батьки.

Ганіма мовчала, намагаючись проковтнути клубок у горлі. Інстинктивно глянула на південь, у бік великого відкритого ергу[17], який при останніх денних променях нагадував тьмяно-сіру мозаїку, викладену з хмар. Туди пішов її батько у свою останню дорогу в пустелю.

Лето дивився вниз, понад краєм скелі на зелень січового оазису. Усе там, унизу, вкривали сутінки, але він знав форми та кольори: квіти мідної, золотої, червоної, жовтої, іржавої та брунатної барви тяглися аж до скельних позначок, що показували обшир зрошуваних з канату насаджень. За скельними позначками розкинулася смердюча смуга мертвого арракінського життя, вбитого чужинськими рослинами й надміром води, що став бар’єром для пустелі.

Тепер уже Ганіма сказала:

— Я готова. Починаймо.

— Так, будь воно прокляте! — Він простяг руку, торкнувся її плеча, щоб пом’якшити вигук, і сказав:

— Прошу, Гані… Заспівай ту пісню. Так мені буде легше.

Ганіма присунулася ближче до нього, обняла його стан лівою рукою. Двічі глибоко вдихнула, прокашлялася і почала чистим дзвінким голосом співати те, що її мати так часто співала батькові.

От я виконую тут обіцянку твою,

Тут я тобі найсолодшу воду даю,

Тут, в цьому тихому місці, розквітне життя,

Житимеш ти у палаці, любове моя,

А всі твої вороги відійдуть в небуття.

Я із тобою стежкою разом піду,

Тою, що наше кохання її відшукало,

Я неодмінно щасливу дорогу знайду,

Адже палац твій любов моя збудувала.

Пустельна тиша, де навіть шепіт міг видатися криком, чистий дзвінкий голос Ганіми так вплинули на Лето, що йому здалося, ніби він тоне, тоне — стаючи батьком, спогади якого залягали як зовнішній шар у генах його найближчого минулого.

«На цей короткий час я мушу бути Полом, — сказав він собі. — Це не Ганіма поруч зі мною, це моя