Читати книгу - "Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр."

21 травня 1943 року УПА напала на Олександрію в Сарненському повіті. Атака відбулася на світанку, коли мешканці повиходили з криївок. Загинули близько сорока осіб. Частина мешканців рятувалися втечею, попереджаючи про небезпеку поляків із села Рудня-Лева. Незабаром упівці добралися й до того села, і попри попередження, їм вдалося замордувати близько тридцяти мешканців. У Костопільському повіті в ніч із 26 на 27 травня у Малих Сідлищах були вбиті близько десяти поляків. Подібна кількість жертв полягла у Хвоянці. На світанку 26 або 27 травня було здійснено напад на село Немилію (Комарна-Яцковичі) та убито в ньому аж 126 поляків. Багато людей були поранені. Один із поляків, захищаючись, кажуть, заколов вилами чотирьох нападників.

2 червня 1943 року українські партизани атакували село Гурби (за рік поблизу цього села відбудеться битва УПА з радянськими військами, яку вважають найбільшою в історії цього військового формування). Послуговуючись багнетами та сокирами, українці замордували близько 250 поляків. У наступні дні тривало полювання на окремих заблуканих осіб. У відозві до українців, оприлюдненій у червні 1943 року, «Клим Савур» визнав, що УПА «пустила з димом» польську колонію Гурби. Це мало стати «осторогою відплати» за пацифікацію польською поліцією села Дермані-Залужжя та покаранням за переховування радянських партизанів[88].

13 червня сотня «Крука» (NN) втретє напала на Стахівку. Українську атаку підтримував вогонь із двох ручних кулеметів. Село охопило полум’я. На щастя для захисників, із Поради прибуло підкріплення. Підмога ліквідувала кулеметні гнізда й змусила упівців відступити. Вранці прибули німці та розстріляли п’ятьох захоплених самообороною полонених. Проте під час сутички колонія згоріла дощенту, а двадцять дві особи загинули. Утримання самооборони в цій місцевості втратило сенс, тому колонію евакуювали. Під час описаного нападу упівці зазнали винятково важких втрат — аж сімнадцять із них загинули, а п’ятеро були поранені.

Того ж дня, 13 червня, упівці напали на колонію Глибочанку Костопільського повіту, убивши близько тридцяти поляків. 16 червня в селі Дерманці УПА замордувала близько ста осіб. Відтак 29 червня упівці оточили колонію Застав’я та вогнепальною й холодною зброєю вбили вісімдесят трьох поляків. У Рівненському повіті того дня в осаді Костянтинів були вбиті двадцять вісім поляків, а в Миколаївці — чотирнадцять. У червні в Рівненському повіті були також спалені маєтки, зокрема: Гуменники, Юзефів, Кривичі, Воскодави й Пустомити. Після одного з таких нападів у звіті УПА читаємо: «24.VI зліквідовано цілковито польську кольонію, де не було жодних наших страт»[89].

Також 29 червня упівці напали на іншу колонію — Андріївку, де німці створили шуцманшафт. Населення ночувало в мурованій школі. Українці обстріляли будинок із малокаліберної гармати, ушкодивши його наріжник. Однак, після чотиригодинного бою три німці та поляки з шуцманшафту відбили атаку. Загинули десять поляків, які залишилися в себе вдома. У помсту німці разом із польськими шуцманами пацифікували село Красний Сад — там загинули від кільканадцяти до сотні українців.

Партизани з УПА нападали й на тих поляків, які після втечі поверталися на свої господарства, навіть просто приїздили, щоб забрати харчі та майно. В червні 1943 року упівці вбили п’ятнадцять поляків, які приїздили на власні поля в Дубовій Корчмі. Тоді вціліла семирічна дівчинка, мати якої вблагала упівця, щоб той дозволив малій утекти. 21 червня в Площі Ломановській (Луцький повіт) були вбиті сокирами дванадцять поляків, які їхали за власним майном.

У червні 1943 року внаслідок блокади, запровадженої українськими партизанами, було евакуйоване містечко Колки. Німці організували евакуаційні транспорти, якими звідти виїхала більшість поляків. Після відступу німецького гарнізону Колки відразу ж зайняв курінь УПА «Рубашенка». Один із упівців залишив спогади про ту подію: «Все населення вийшло на вулиці й нас вітало, жінки виносили на вулицю молоко й клунки з харчами. Я теж завважив, як багатьом котилися сльози. Це був плач з радощів»[90]. Він, проте, не згадав, що парад супроводжувала розправа з польським населенням. Упівці зігнали решту поляків, які залишилися в місті, до католицької церкви та підпалили її. Загинули близько сорока осіб. Колки незабаром набули статусу столиці невеликої упівської республіки, яка постала навколо того містечка.

Як випливає з підрахунків Владислава та Єви Семашків, від лютого до кінця червня 1943 року на Волині загинули близько дев’яти тисяч поляків[91]. Майже чотири тисячі з-поміж них були вбиті в Костопільському та Сарненському повітах підлеглими Івана Литвинчука «Дубового». Але то був лише початок антипольської акції УПА.

Український план «усунення» поляків

Попередні плани ОУН передбачали усунення з майбутньої Української держави поміщиків і тих поляків, які оселилися на Волині та в Східній Галичині після 1918 року. При цьому націоналісти недвозначно натякали, що не заперечуватимуть проти «спонтанних» селянських самосудів. Крах Польщі в 1939 році відсунув польське питання в політиці ОУН на другий план. Єдиною перешкодою на шляху до створення незалежної української держави був СРСР, тому поляки з «окупантів» стали «ворожою» меншиною. Засновки національної політики ОУН-Б зразка 1941 року, себто практично уряду Стецька, передбачали винищення польської інтелігенції, примусову асиміляцію сільського населення та виселення решти поляків. Легко зауважити, що ці плани опосередковано були інспіровані німцями. Бандерівці виразно прагнули для поляків, котрі мешкали в Східній Галичині та на Волині, а мабуть і на Замойщині та Перемищині, такої ж долі, яка спіткала польське населення на територіях, включених до Райху. Нагадаймо, що на межі 1939 і 1940 років німці замордували в Померанії та у Великопольщі кількадесят тисяч поляків (переважно представників інтелігенції), а далі кількасот тисяч вигнали з цих теренів до Генерального губернаторства, а частину з-поміж тих, хто залишився, змусили вписатися до німецького національного списку. Українські націоналісти прагнули скопіювати ці дії на «українських етнографічних землях».

Утім, арешти 1941 року та політика III Райху щодо українців дали діячам ОУН нагоду втямити, що ситуація значно складніша, ніж вони досі вважали. В 1942 році серед бандерівців почало зростати переконання, що Німеччина виграє війну на Сході, але програє на Заході. За таких обставин цілком реальним здавалося повторення сценарію 1918 року, себто початок наступної польсько-української війни за Львів, яку бандерівці не лише були готові розв’язати, а й прагнули перемогти в ній за будь-яку ціну. Про неприязнь до поляків, яка панувала в українському середовищі, свідчать бодай слова Василя Мудрого. 2 вересня 1939 року він як посол виголосив у Сеймі Польської Республіки декларацію про лояльність, натомість у 1943 році писав на сторінках бандерівського журналу