Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 2: Скіфо-антична доба"

картину (що, безперечно, важливо для історичної науки), але й у тім, що згадані Геродотом племена і народи, генетичні корені яких сягають глибин більш ранніх епох, потім і самі брали участь у формуванні багатьох історичних народів. Тому при вивченні Геродотової етногеографії фахівці спроможні не тільки відтворити тогочасну ситуацію, а й деякою мірою відшукати витоки сучасних етносів.

Звертаючись до Геродотової праці, треба мати на увазі, що наведені ним дані являють собою немовби одноманітний зріз великого генеалогічного дерева північнопричорноморських народів, який відбиває певну історичну ситуацію кінця VI—V ст. до н. е. Протягом тривалого періоду, який увійшов до нашої історії під назвою «скіфського», вона, безперечно, змінювалась. Наприклад, у період передньоазіатських походів, коли більшість власне скіфських племен мешкала у Передкавказзі, степові райони України були малонаселені. Змінювалась ця ситуація і пізніше. Так, у IV ст. до н. е. скіфами була захоплена велика територія у сучасній Добруджі, зазнавали змін кордони й між іншими племенами. Проте дані Геродота мають величезну цінність не тільки завдяки їхній повноті, але й тому, що вони відтворюють ситуацію найважливішого часу у житті Північнопричорноморської Скіфії — часу її формування і піднесення.

Розглянемо етнічну характеристику й історію її народів докладніше.

Степове населення Північного Причорномор'я за скіфської доби

Одним з найважливіших аспектів етнічної історії степового населення України у скіфський період є проблема походження власне скіфів як конкретного народу. Завдяки тривалій дискусії, що точилася протягом усього періоду розвитку скіфознавства як окремої гілки історично-археологічної науки, поступово викристалізувалися два різні підходи до розв'язання цієї складної проблеми[177]. Прихильники першого з них (М. І. Артамонов, Б. М. Граков) віддавали перевагу місцевим, східноєвропейським, кореням формування скіфських племен, тоді як їхні наукові опоненти (О. І. Тереножкін) у формуванні етносу скіфів підкреслювали головну роль тих кочовиків, що прийшли до південних районів Європи зі сходу. Проте навряд чи варто рішуче протиставляти ці дві наукові теорії — як свідчать сучасні дані, кожна з них віддзеркалює різні сторони єдиного процесу етногенезу скіфів, до якого було втягнуто різні за походженням групи населення.

Початок скіфського періоду в історії нашого півдня фіксується з появою на території європейських степів у VII ст. до н. е. нових форм озброєння, кінської вузди і деяких інших предметів матеріальної культури, а також типового «звіриного» стилю у мистецтві, що не мають прототипів у поширених на цій території у попередні часи пам'ятках новочеркаського типу. Це дає змогу пов’язати нові культурні елементи з появою тут груп кочовиків, що просунулися, за Геродотом, із східних районів Євразії.

У зв'язку з цим особливу увагу привертає та обставина, що деякі з цих привнесених категорій матеріальної культури, а саме: дволопатеві наконечники стріл, вудила та псалії, подібні за своїми формами аналогічним категоріям чорногорівського часу, які також пов’язані із східною лінією розвитку. Таким чином, археологічні матеріали дають підстави стверджувати, що за ранньої залізної доби до південних районів Східної Європи послідовно проникають два різновиди східного культурного впливу унаслідок перекочовки певних груп населення з території, на якій безперервно розвивалася «протоскіфська» культура. Перший такий різновид східного культурного впливу, що виявився найяскравіше наприкінці X й у IX ст. до н. е., поступово згасає, а групи населення, що його передали, з часом асимілюються у місцевому кіммерійському середовищі.

Виникнення на території Північного Кавказу й Північного Причорномор'я скіфського об'єднання було наслідком появи тут другої хвилі носіїв протоскіфської культури, яких умовно можна назвати «протоскіфами»[178]. Якщо врахувати, що кіммерійці, протоскіфи, массагети, тиск з боку яких, за Геродотом, призвів до початку міграції останніх на захід, а також саки, які займали за ранньої залізної доби значні райони Середньої Азії, належали до групи іраномовних народів, цю подію слід розглядати як наслідок якихось значних перегрупувань у тому масиві численних іраномовних племен, що на ці часи займали широкі простори Великого поясу євразійських степів.

На жаль, вихідна територія міграції протоскіфів й досі чітко не визначена. Проте є всі підстави для її пошуку у східних районах Казахстану і прилеглих територіях, де відкрито найдавніші пам'ятки культури скіфського типу, зокрема кургани Чиліктинський та Аржан[179].

Зустріч прийшлих протоскіфських і місцевих кіммерійських племен на початку VII ст. до н. е., що залишила свій відбиток в археологічних пам'ятках, відзначила початок етногенезу скіфів як конкретного кочового народу Східної Європи. Чужинці взяли гору над аборигенами: поширили на них не тільки свою владу, а й своє ім'я — за Геродотом [Herod., IV, 6], усі разом племена звалися сколотами (скіфами їх називали елліни). На першому етапі їх спільної історії термін «скіфи» мав не стільки етнічний, скільки політичний зміст і позначав ставлення різних за походженням кочових племен до етнополітичного новоутворення. На користь такого розуміння цього терміна свідчать і писемні, й археологічні джерела.

Рис. 15. Скіфське поховання VII ст. до н. е. біля с. Підгородне.

Так, у запитах ассирійського царя Асархаддона є згадки про те, що з північного сходу, «з-за перевалів Хубушкії», його державі загрожували не тільки союзні манеям скіфи Ішпакая та Партатуа, а й кіммерійці. Якщо взяти до уваги всю античну традицію, яка малює кіммерійців і скіфів як запеклих супротивників, то таке «мирне співіснування» і сумісні їхні дії можна зрозуміти лише, якщо припустити, що військо скіфських царів не було однорідним за своїм складом і включало до себе як власне скіфів, так і якусь частину кіммерійців, підкорених раніше або вже у Передній Азії.

Як археологічну ілюстрацію до цієї складної ситуації можна навести матеріали Келермеських курганів, зокрема, особливості знайденої тут кінської вузди[180], яка досить чітко поділяється на дві групи. Вироби першої орнаментовані у типовому для кіммерійського мистецтва геометричному стилі, а другої — у традиціях скіфського «звіриного» стилю у мистецтві. Доведено[181], що коні, поховані у курганах степової аристократії, були останнім приношенням володареві від підвладних. Якщо погодитися з цим переконливим висновком, то матеріали Келермеса також свідчать про наявність всередині скіфського об'єднання двох різних груп населення, перша з яких була носієм кіммерійських культурних традицій, а друга — нових культурних тенденцій, що з'явилися унаслідок просування протоскіфів на захід.

Але у межах єдиного етнополітичного новоутворення розмивання цих культурних градацій йшло досить швидко і практично вже на початку VI ст. до н. е. на усьому просторі європейських степів поширилась єдина ранньоскіфська матеріальна культура, яка є своєрідним сплавом елементів, принесених протоскіфами зі сходу (мечі, наконечники стріл, вудила та псалії, круглі бронзові дзеркала, основні схеми та образи «звіриного» стилю у мистецтві тощо), місцевих кіммерійських компонентів