Читати книгу - "Протистояння. Том 2"

перемістилася на дев’яту годину ліворуч, тоді на сьому, тоді на шосту — опинилася просто позаду[54]. Тепер Сміттєбаку лишилося наростити відстань між ним і тим божевільним…

— Ти, хуйло тупориле, ані руш.

Сміттєбак завмер як був — навкарачки. Він нацюняв у штани, а розум перетворився на чорного птаха, що скажено молотив крилами в його голові, — на паніку.

Він повільно озирнувся — сухожилля в шиї заскрипіли, наче дверні завіси дому з привидами. Позаду стояв Його Величність Пацан у райдужній золотаво-зеленій сорочці з парою линялих вельветових вставок. У кожній руці він тримав по револьверу, а обличчя скривила люта гримаса ненависті.

— Я просто роз-розвідував, як воно, в цьому напрямку, — почув Сміттєбак власний голос. — Пе-пе-перевіряв, чи чисто на горизонті.

— Ага, довбодятле, перевіряв. Навколішки перевіряв. Зара’ очищу твій йобаний горизонт. Ану стань.

Якимсь чином Сміттєбак зіп’явся на ноги та, щоб не впасти, схопився за дверну ручку машини, яка стояла праворуч. Два дула револьверів-близнюків здавалися йому такими ж великими, як і два сопла тунелю Ейзенхауера. Він дивився смерті в очі. Сміттєбак це знав. Цього разу жодні слова її не відведуть.

Подумки він молився темному чоловікові: «Благаю… якщо на це твоя воля… життя — за тебе!»

— То що там? — спитав Пацан. — Аварія?

— Тунель. Геть закоркований. Тому я й вернувся — тобі розказати. Будь ласочка…

— Тунель, — простогнав Пацан. — Ісусе-волохатий-старий-лисий-Христе! — він знову насупився. — Брешеш мені, підарюго?

— Ні! Ні, присягаюся! Там був знак — «Тунель Айзенгувера». Може, неправильно прочитав, бо в мене проблеми з довгими словами. Я…

— Завали варнякало. Скільки до нього?

— Миль вісім. А то й більше.

Пацан на хвильку змовк, — дивився на дорогу, що тяглася на захід, — а тоді пронизав Чувака-Сміттєбака блискучими очима.

— Хоч сказати, шо цей затор у вісім миль завдовжки? Ах ти ж сука брехлива!

Великими пальцями Пацан відклацнув курки, та звів їх лише наполовину. Сміттєбак не міг відрізними запобіжне зведення від повного, а повне зведення від мішка з жабами, тож заверещав, наче жінка, і затулив очі руками.

— Без балди! — кричав він. — Без балди! Клянуся! Клянуся!

Пацан довго дивився на нього. Урешті він опустив курки на револьверах.

— Сміттєбачку, я тебе вб’ю, — сказав він усміхаючись. — Заберу твоє сране життя. Та спершу ми прошвирнемося до затору, повз який протиснулися вранці. Спихнеш мікроавтобус з обриву. А тоді я вернуся та пошукаю об’їзд. Свою тачку я, блядь, не кину, — роздратовано додав він. — Нізашо, нізаяк.

— Прошу, не вбивай, — прошепотів Сміттєбак. — Будь ласочка, не треба.

— От спихнеш з обриву той «фольксваґен» менш ніж за п’ятнадцять хвилин, — тоді подумаю, — сказав Пацан. — Віриш у цю хуйню-муйню?

— Так, — кивнув Сміттєбак.

Та він подивився в ті надприродно блискучі очі як слід і не повірив Пацанові ані на крихту.

Вони рушили назад до затору — Чувак-Сміттєбак чвалав попереду, ледве переставляючи гумові ноги. Пацан дріботів за ним, і його шкіряна куртка м’яко рипіла потаємними складками. На його лялькових губах була примарна, мало не ласкава усмішка.

——

Коли вони опинилися біля затору, сутінки вже майже скінчилися. Мікроавтобус «фольксваґен» лежав на боці. Трупів його трьох-чотирьох пасажирів, що перетворилися на плетиво з рук-ніг, було майже не видно — і слава Богу. Пацан пройшов повз машину й зупинився на краю дороги, роздивляючись місце, яким вони протиснулися з десять годин тому. Один зі слідів від купешечки досі був там, а інший обвалився разом з узбіччям.

— Нє-а, — виніс вердикт Пацан. — Нізащо тут не проїдемо, як булками не поворушимо та нічо не посунемо. Не квакай, я сам тобі все скажу.

Чувак-Сміттєбак подумав, чи не кинутися вперед і не спробувати зіштовхнути Пацана з обриву. Наступної миті Пацан розвернувся. Його настовбурчені револьвери невимушено цілили Сміттєбакові в живіт.

— Чуєш, Сміттєбачку. Бачу, недобре замислив. І не думай віднікуватись. Наскрізь тебе бачу.

Сміттєбак навіжено захитав головою.

— Пильнуй, Сміттєбачку. Схибиш — і тобі срака. Ану штовхай того «фольца». У тебе п’ятнадцять хвилин.

Біля посіченої розділової смуги стояв «остін». Пацан відкрив пасажирські дверцята, невимушено висмикнув із сидіння-ківшика[55] роздутий труп дівчинки-підлітка (її лівиця лишилася в нього в руці, і він байдуже віджбурнув її з виглядом чоловіка, який догриз до кінця індичу гомілку) та сів на її місце, звісивши ноги з машини. Він весело махнув револьвером до згорбленої, тремтячої постаті Чувака-Сміттєбака.

— Час спливає, любий друже.

Він закинув голову та затягнув пісню.

— О-о… он-де рулить Джонні, однояйко Джонні, хер-зі-жменьку, та він прямує просто… на ро-де-О… отак, Сміттєбаче, хуй плаксивий, прискорюйся, — лишилось дванадцять хвилин… нозі в галоп, алеманда — хвиць, алеманда — топ…[56]

Сміттєбак притулився до мікроавтобуса. Підігнув ноги та штовхнув. «Фольксваґен» підсунувся на дюйм-два до урвища. У його серці знову розцвіла надія, цей незнищенний бур’ян людської душі. Пацан був людиною ірраціональною, імпульсивною. Карлі Єйтс і його друзяки-більярдисти сказали б, що він скаженіший од туалетного щура. Можливо, якщо в нього дійсно вийде скинути мікроавтобус із обриву та звільнити дорогу для дорогоцінного Пацанового купе, цей псих збереже йому життя.

Можливо.

Він нагнув голову, схопився за бік «фольксвагена» та штовхнув щосили. У недавно обсмаленій руці спалахнув біль, і Сміттєбак знав, що нова та вразлива шкіра скоро порепається, і тоді біль перетвориться на справжню муку.

Мікроавтобус посунувся ще на три дюйми. З лоба Сміттєбака струменів піт. Він забіг до його очей і пік їх, наче тепле мастило.

— Он-де рулить Джонні, однояйко Джонні, хер-зі-жменьку, та він прямує просто… на ро-де-О! — співав Пацан. — Алеманда — хвиць, алеманда — то…

Пісня обірвалася, як гнилий мотузок. Чувак-Сміттєбак перелякано озирнувся. Пацан зіскочив із пасажирського сидіння «остіна». Сміттєбак бачив його профіль — той стояв і дивився на зустрічні смуги. Там за дорогою здіймався кам’янистий, порослий чагарниками схил, що затуляв півнеба.

— А це що за хуйня? — прошепотів Пацан.

— Я нічого не ч…

А тоді й він почув: на протилежному боці магістралі шурхотіли камінці. Раптово та в усіх барвах Сміттєбакові згадався сон, що снився йому цієї ночі. У нього похолола кров, і з рота випарувалася вся слина.

— Хто там?! — крикнув Пацан. — Ану озвись! Озвись, чорт забирай, а то я стріляю!

І до нього таки озвалися, та не людським голосом. Хрипкою сиреною до нічного неба зринуло виття — спершу воно наростало, а тоді різко стишилося до горлового рику.

— Святий Боже! — зойкнув Пацан несподівано писклявим голосом.

Схилом по той бік дороги спускалися худі, сірі гірські вовки — вони пробиралися між автівок і перетинали розділову смугу: очі палали червоним, із роззявлених пащек бігла слина. Їх