Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"

я складу. Відмовтеся від того контракту, пане відьмаче. Не шукайте суккуба, облиште його в спокої. Нічого не говорячи про те ані панянкам, ані княгині. І, честю клянуся, ми, пани з Туссану, переб’ємо ціну панянок. Клянуся в тому нашою гідністю.

— Пропозиція, — холодно промовив Ґеральт, — і справді надто близька до зневаги.

— Пане Ґеральте, — Пальмерін де Лаунфаль мав обличчя суворе й серйозне. — Скажу вам, чому ми насмілилися на цю пропозицію. Була поголоска про вас, начебто ви вбиваєте винятково тих потвор, що є загрозою. Реальною загрозою. Не уявною, що береться від незнання чи упереджень. Тож дозвольте так вам сказати, що суккуб не загрожує й не шкодить нікому. Так, просто навідує людей у снах… Час від часу… І трохи мучить…

— Але винятково повнолітніх, — швидко додав Пейрак-Пейран.

— Дами з Туссану, — сказав Ґеральт, розглядаючись, — не були б раді, довідавшись про цю розмову. Як і княгиня.

— Ми абсолютно з вами погоджуємося, — пробурмотів Пальмерін де Лаунфаль. — Тактовність тут є умовою, для всіх бажаною. Не треба будити святенниць, які сплять.

— Відкрийте мені рахунок в одному з місцевих ґномських банків, — повільно й тихо промовив Ґеральт. — І здивуйте мене щедрістю. Попереджаю, що здивувати мене нелегко.

— Але ми намагатимемося, — гордо пообіцяв Пейрак-Пейран.

Вони обмінялися уклонами.

Повернувся Регіс, який, вочевидь, усе чув своїм вампірським слухом.

— Зараз, — сказав він без усмішки, — ти, вочевидь, також можеш стверджувати, що то був мимовільний рефлекс і неможливий для витлумачення імпульс. Але від відкритого банківського рахунку відкрутитися тобі буде непросто.

Ґеральт дивився кудись високо, ген над верхівками кипарисів.

— Хтозна, — сказав, — може, ми все-таки проведемо тут кілька днів. Якщо зважати на ребра Мільви, то, може, навіть і більше. Може, кілька тижнів? Тож не зашкодить, якщо на той час ми здобудемо фінансову незалежність.

* * *

— Так ось звідки в тебе рахунок у Чанфанеллі, — кивнув Рейнар де Буа-Френ. — Ну-ну. Якби княгиня про те довідалася, точно сталися б зміни на посадах, по-новому б розподілилися патенти. Ха, може, і мене б підвищили? Слово даю, аж шкода, що не маю задатків донощика. Розповідай тепер про славетну бесіду, на якій я так хотів бути присутній. Так прагнув бути там, пити та їсти! А послали мене на кордон, на сторожу, у холод і псячу заметіль. Ех, гопца-гопца-ой-ля, ти військова доля…

— Великому й галасливо обіцяному бенкету, — почав Ґеральт, — передували серйозні приготування. Треба було знайти Мільву, яка заховалася в стайнях, треба було переконати її, що від її участі в бенкеті залежить доля Цірі й на додачу мало не всього світу. Треба було мало не силою вдягнути її в сукню. Потім треба було добитися від Ангулеми обіцянки, що буде вона поводитися, як дама, і що особливо уникатиме слів «сука» й «дупа». Коли нарешті ми все те зробили й мали намір відпочити з вином, заявився камергер Ле Гофф, який пахнув глазур’ю й був надутий, наче свинський пухир.

* * *

— У поданих циркумстанціях мушу зазначити, — почав гугняво камергер Ле Гофф, — що за столом Її Милості немає місць останніх, тож ніхто місцем, призначеним йому за столом, почуватися ображеним не повинен. Утім, ми тут, у Туссані, пильно слідкуємо за виконанням давніх традицій і звичаїв, а згідно з тими звичаями…

— Пане, переходьте вже до справи.

— Бенкет завтра. Розсадити мені треба всіх за столом згідно з честю та рангом.

— Зрозуміло, — серйозно сказав відьмак. — Скажу вам, що і як. Найгідніший серед нас як за рангом, так і за честю Любисток.

— Пан віконт Юліан, — сказав камергер, задираючи ніс, — є гостем екстраординарно почесним. І як такий, сяде він праворуч від Її Милості.

— Зрозуміло, — повторив відьмак, серйозний, наче сама смерть. — А щодо нас він не пояснив, хто який має ранг, титул і гонор?

— Пояснив, — камергер відкашлявся, — тільки те, що мосьпани й мосьпані є інкогніто в рицарській місії, тому правдивих імен, гербів і титулів відкрити не можуть, бо клятви те забороняють.

— Саме так усе і є. Тоді в чому проблема?

— Але ж я мушу всіх розсадити! Ви є гостями, більше того — пана віконта камрадами, тож я маю посадовити вас близько до голови столу… Між баронами. Але ж так бути не може, аби всі ви були рівними, мосьпани й мосьпані, бо так ніколи не буває, щоб усі рівними були. Якщо хтось із вас рангом чи за народженням вищий, то повинен біля верхнього столу, біля княгині…

— Він, — відьмак без вагання вказав на вампіра, який неподалік зосереджено розглядав гобелен, що висів на стіні, — є графом. Але про те ша! То таємниця.

— Розумію, — камергер мало не захлинувся від враження. — У поданих циркумстанціях… Посаджу його праворуч від графині Ноттурни, шляхетної тітоньки пані княгині.

— Не пошкодуєте ані ви, ані тітонька, — обличчя Ґеральт мав кам’яне. — Немає рівного йому ні в зацності, ні в мистецтві розмови.

— Я радий про те чути. Ви ж, пане з Рівії, сядете поряд із шановною пані Фрінгіллою. Так наказує традиція. Ви несли її до Діжки, тож ви її… гм… рицар начебто…

— Я зрозумів.

— Це добре. Ах, пане граф…

— Перепрошую? — здивувався вампір, який щойно відійшов від гобелена, на якому було зображено битву гігантів із циклопами.

— Нічого-нічого, — усміхнувся Ґеральт. — Просто розмовляємо собі.

— Ага, — кивнув Регіс. — Не знаю, чи пани зауважили… Але отой циклоп на гобелені, осьо, із дубиною… Гляньте на пальці його ніг. Він, не побоюся того сказати, має дві ліві ноги.

— І справді, — підтвердив без тіні здивування камергер Ле Гофф. — Таких гобеленів у Боклері чимало. Майстер, що його виткав, був справжнім майстром. Але страшенно багато пив. Як і будь-який митець.

* * *

— Нам час, — промовив відьмак, уникаючи погляду роззухвалених вином дівчат, які зиркали на нього з-за столу, за яким бавилися ворожінням. — Збираймося, Рейнаре. Платимо, сідаємо на коней і повертаємося в Боклер.

— Знаю, куди ти так поспішаєш, — вишкірився рицар. — Не бійся, чекає твоя зеленоока. Ледь-ледь північ пробило. Розповідай про учту.

— Розповім — і поїдемо.

— І поїдемо.

* * *

Вигляд встановленого гігантською підковою столу послідовно нагадував, що осінь минає й наближається зима. Серед згромаджених на мисках і тарілках дарів домінувала дичина у всіх можливих версіях і різновидах. Були там великі чверті кабанів, окороки та крижі оленів, різноманітні паштети, холодці та рожеві пласти м’яса, по-осінньому прикрашені грибами, журавлиною, сливовим повидлом і глодовим соусом. Було осіннє птаство: тетеруки, глухарі та фазани, декоративно подані з крилами та хвостами, були печені цесарки, перепілки та куріпки, чирки, бекаси, рябчики та дрозди. Були й