Читати книгу - "Глибоко під водою"

їх у вухах, у кутиках очей, між ногами. Вона чухається до крові. Добре, що все змиється — запах крові, її власний запах.

Вони приходять вранці. Двоє чоловіків, молодих, з грубими руками й голосами, вона відчувала їхні кулаки раніше. Але більш нічого, крім кулаків — вони обережні, бо чули, що сказав цей чоловік — що бачив її в лісі і між її розведених ніг був Диявол. Вони сміються, б’ють її, але вони її й бояться, та й останніми днями вона має не надто гарний вигляд.

Вона гадає, чи буде там він, чи побачить її, і що при цьому думатиме? Він колись вважав її красивою, але тепер її зуби гниють, шкіра в синіх і фіолетових плямах, ніби вона уже наполовину мертва.

Її ведуть у Бекфорд, де річка різко повертає за скелю, а потім тече повільно, повільно і глибоко. Ось там їй плавати.

Стоїть осінь, вітер холодний, але сонце яскраве — і їй так соромно стояти голою в яскравому світлі перед усіма чоловіками й жінками села. Вона неначе чує, як вони охнули з жаху чи подиву, побачивши, що сталося з красунею Ліббі Сітон.

Її зв’язують, і мотузка настільки груба, що на її зап’ястях виступає яскрава, свіжа кров. Тільки руки. Ноги залишають вільними. Потім обв’язують мотузку їй навколо пояса, так що коли вона потоне, її можна буде витягти.

Коли її ведуть до самої води, вона озирається і дивиться на нього. Діти кричать, думаючи, що вона хоче їх зурочити, і чоловіки штовхають її в воду. Від холоду в неї перехоплює подих. Один з чоловіків має жердину і штовхає нею Ліббі в спину далі, далі, далі — доки вона не може стояти. Вона ковзає вниз, у крижану воду.

Вона тоне.

Холод такий різкий, що Ліббі забуває, де вона. Тепер вона відкриває рота, щоби вдихнути — і туди тече чорна вода, вона починає задихатися, вона щосили рветься на поверхню, б’є ногами, але вона спантеличена й не відчуває дна під ногами.

Її тягнуть, мотузка врізається в тіло, дере шкіру.

Коли її тягнуть на берег, Ліббі плаче.

— Ще раз!

Хтось вимагає другого випробування.

— Вона потонула! — чути жіночий крик. — Вона не відьма, вона просто дитина!

— Ще раз! Ще раз!

Її знову зв’язують. Цього разу по-іншому: ліву руку до правої ноги, праву — до лівої. Навколо пояса її теж обв’язано мотузкою. Цього разу до води її несуть.

— Благаю… — промовляє вона, бо тепер уже не певна, чи зможе витримати цей холод і чорноту. Вона хоче повернутися назад, до домівки, якої вже немає, у той час, коли вони з тітонькою сиділи біля каміна й розповідали казки одна одній. Хоче опинитися в ліжку у своєму будиночку, хоче знову стати маленькою, вдихати дим від дров, троянди і приємний запах шкіри тітоньки.

— Благаю…

Вона йде під воду. Коли її витягають удруге, губи її посиніли, а дихання вже не повертається.

Понеділок, 17 серпня

Нікі

Нікі сидить на стільці біля вікна, спостерігає, як сходить сонце і розвіює ранковий туман над пагорбами. Вона майже не спала, усе ця спека, а тут іще й сестра всю ніч безперервно щось бубоніла їй на вухо. Нікі не любить спеки. Вона — істота, створена для холодної погоди: родина її батька прибула з Гебридів. Вікінгівська порода. Материн рід — зі сходу Шотландії, їх сотні років тому змусило рушити на південь полювання на відьом. У Бекфорді народ може в це не вірити, кепкувати з неї і зневажати її, але Нікі знає: вона відьомського роду. Вона може чітко простежити весь свій родовід — від Сейдж до Сітон.

Прийнявши душ, поївши і вдягнувшись у респектабельне чорне, Нікі пішла спочатку на затон. Довго, повільно човгає вона шляхом. Вона зраділа тіні, які давали дуби і буки. Проте піт заливав їй очі, збирався внизу спини. Коли вона дійшла до маленького пляжу на південному боці, то зняла сандалі і зайшла у воду по кісточки. Вона простягла руку і зачерпнула пригорщею воду, побризкала на обличчя, шию, плечі. Настав час піднятися на кручу, щоб віддати шану тим, хто впав, тим, хто стрибнув, тим, кого штовхнули — але її ноги просто відмовлялися йти далі, так що все, що вона мала була сказати купальницям, їй доведеться сказати тут, унизу.

Нікі стояла приблизно на тому самому місці, де вперше побачила Нел Ебботт. Це сталося років зо два тому, і вона займалася тим самим, бродила у воді, охолоджувала ноги, коли помітила жінку на скелі. Нікі дивилася, як вона ходить туди-сюди, один раз, потім другий, а на третій раз у долонях Нікі щось задзвеніло. Щось тут нечисто, подумала вона. Вона дивилася, як жінка присіла, стала на коліна, а потім, плазуючи, як змія, доповзла до самого краю скелі й звісила руки. Нікі, похолонувши з жаху, вигукнула: «Ой!» Жінка подивилася на неї, і, на подив Нікі, всміхнулася і помахала їй.

Нікі не раз бачила її у тих місця після цього. Жінка багато часу проводила біля затону, фотографувала, замальовувала, записувала щось. У будь-яку пору дня і ночі, за будь-якої погоди. Зі свого вікна Нікі бачила, як Нел іде селом до затону і глупої ночі, і в