Читати книгу - "Менше знаєш, краще спиш"

новий лідер сприймався б як потенційний рятівник. Росіяни побачили в Путіні те, що хотіли бачити, а не те, чим він був. До того ж він прийшов до влади в той момент, коли російська економіка почала зростати.

Хоча Путін і відмовився від дебатів під час президентської кампанії, його обіцянка знищити терористів, які підривали житлові будинки, знайшла відгук у народі. Водночас піар-кампанія на державному телебаченні допомагала перетворити його на народного героя. На екранах телевізора він то виступав у ролі льотчика-винищувача, то перепливав річку, то стріляв у сибірського тигра ампулою зі снодійним, а після підозрілого вибуху 8 серпня в підземному переході на Пушкінській площі в Москві, внаслідок якого загинули 13 осіб, заспокоював нерви росіян приборканням білого ведмедя.

Проте намір Путіна полягав у створенні системи, де вся влада належатиме режимові. У своїй інаугураційній промові 7 травня 2000 року він сказав, що «в Росії глава держави завжди був і буде людиною, яка відповідає за все». Насправді навіть за Конституцією 1993 року, яка створила суперпрезидентство, президент не відповідав за все: парламент був відповідальним за ухвалення законів, а суди — за здійснення правосуддя. Путін сказав, що керуватиметься тільки «інтересами держави». Це теж було певним непорозумінням, бо Росія — це начебто демократія, в якій держава відповідає перед народом. Тож слова про підпорядкування всього інтересам держави фактично приховували бажання одноосібно правити.

Стосовно зовнішньої політики Путін сказав, що важливо захищати російських громадян і в Росії, і «за її межами». На ці слова тоді не звернули особливої уваги, та й Росія була ще надто слабкою, аби планувати зовнішню агресію, — це була заява на майбутнє.

Путін не згадував у своїй промові про права людини, але його позиція з цього приводу з’ясувалася вже за три місяці. 12 серпня під час навчань на борту атомного підводного човна «Курськ» сталися два потужних вибухи, і він затонув у Баренцевому морі. Більшість із 118 членів екіпажу загинули одразу, але 23 чоловікам, що вижили, вдалося сховатися в задньому відсіку, звідки вони відчайдушно кликали на допомогу, грюкаючи по обшивці човна. Весь світ затамувавши подих стежив за драмою російських моряків, які опинилися в пастці, але російський уряд, не бажаючи виказувати слабкість, упродовж чотирьох днів відмовлявся від пропозицій іноземної допомоги. Путін поступився лише перед загрозою міжнародного обурення. Перші норвезькі рятувальники підійшли до «Курська» 20 серпня, але було вже запізно: човен затопило водою, і весь екіпаж був мертвий[110].

Пізніше на запитання Ларрі Кінга із CNN, що трапилося з «Курськом», Путін із моторошною посмішкою сказав лише: «Він потонув»[111]. У російських ЗМІ цю посмішку назвали серйозною політичною помилкою. Насправді ж вона не мала значних політичних наслідків, але це був зловісний знак тієї байдужості до страждань, яка стала характерною ознакою наступних років правління.

У системі, створеній Путіним, владну вертикаль утворювали чиновники, які безпосередньо відповідали лише перед лідером країни. Брехня та маніпуляції допомагали примирити населення з таким станом справ, але попри це режим дивився на російський народ із підозрою, справедливо вважаючи його прагнення мати права найбільшою потенційною загрозою для себе.

Злочинний характер єльцинського періоду при Путіні не змінився, наслідком відсутності моральної відповідальності був бандитизм, санкціонований державою. Видимість розумного врядування зберігалася, але всі звичайні цінності було зруйновано. За оптимальних економічних умов така система могла існувати тривалий час, але вона ґрунтувалася на припущенні, що така благодать триватиме вічно.

Для створення та консолідації системи доби Путіна було потрібно запровадити вертикальний ланцюг підпорядкування й усунути альтернативні центри влади. Ці процеси йшли паралельно, і перш ніж населення зрозуміло, що відбувається, автократичну систему було створено.

На найвищі посади Путін поставив тих, хто працював з ним у міській адміністрації Петербурга або в ленінградському управлінні КДБ. До їхнього числа входили: Дмитро Медведєв, перший заступник голови президентської адміністрації (і пізніше президент); Ігор Сєчін, заступник голови адміністрації; Віктор Іванов, заступник голови адміністрації; Сергій Іванов, секретар Ради Безпеки; Микола Патрушев, директор ФСБ. Інші посади були заповнені ветеранами КДБ-ФСБ та МВС. На 2004 рік половину складу Ради Безпеки та 70% регіональних високопосадовців у Росії становили вихідці зі служб безпеки[112].

Перевага, яку надавав Путін особистим друзям і службам безпеки, створила в російському керівництві особливу атмосферу. Як і більшість радянських громадян, багато хто з керівників Росії зростали в бідності, жили (як і сам Путін) у комунальних квартирах зі спільними кухнями та санвузлами. Не маючи інших підстав для успіху, крім заступництва Путіна, вони накопичували незліченні багатства й платили за цю прихильність цілковитою лояльністю. Колишній спікер Держдуми Борис Гризлов одного разу сказав, що якби Путін наказав йому вистрибнути з вікна, він це зробив би[113]. Ті посадовці, що прийшли зі служб безпеки, принесли із собою і властивий КДБ спосіб мислення: схильність до шпигуноманії; гонитву за примарами; усвідомлення себе як частини привілейованої касти; ставлення до «чужаків» (звичайних росіян і Заходу) як до ворогів.

Андрій Ілларіонов, який був економічним радником Путіна в перші п’ять років його президентства, сказав, виступаючи перед Конгресом США, що сучасне російське керівництво діє на основі взаємної підтримки та омерти — «кодексу мовчання» мафії. Воно зберігає «традиції, ієрархії, кодекси та звичаї таємної поліції... його члени демонструють високу міру покори начальству, яке знаходиться у влади, відданість один одному та вельми сувору дисципліну. Ці норми дотримуються завдяки як формальним, так і неформальним методам примусу. Той, хто порушує цей кодекс, підлягає суворому покаранню, аж до вищої міри»[114].

Створення «владної вертикалі», верхівка якої знаходилася в Кремлі, стало можливим завдяки разючим змінам у російській економіці. У 1990-х роках національний дохід Росії знизився майже наполовину, але різке підвищення світових цін на енергоносії, перші вигоди від капіталістичної трансформації економіки за Єльцина та величезний відкладений попит привели за Путіна до безпрецедентного підйому економіки. У 2000 році ВВП Росії збільшився на 7,6%, а промислове виробництво — на 9,2%. Це були найвищі темпи зростання з 1973 року[115]. Держава почала віддавати свої борги. Зарплати та пенсії вчасно виплачувалися та кілька разів підвищувалися. Росіяни, які успадкували свої квартири радянської доби, раптом виявили, що мають зайві гроші, і почався споживацький бум. По всій країні відкривалися торгові центри, люди кинулися купувати мобільні телефони, комп’ютери та автівки.

Доходи від нафти та газу дозволяли створювати, оснащувати та укомплектовувати кадрами державні установи, які ледь функціонували, створюючи раніше лише видимість порядку. Раніше в стягненні податків панував безлад. Ніхто не сплачував прибуткового податку; мало хто знав навіть, як