Читати книгу - "Крила кольору хмар"

Так, свою інакшість я відчувала завжди, скільки себе пам’ятаю. Тепер я розумію: мені це звикання до інакшості так легко минулося, бо поруч була бабуся, яка мала досвід виховання янгола, і вона мені зуміла розповісти, як поводитися з однолітками, сусідами, з нормальними людьми, навчила приховувати свою інакшість. Навчила розрізняти людей і нелюдей, тільки вона називала їх по-іншому: ті, що мають особливості. А їх було навіть у нашому селі багатенько, і жоден так і не здогадався, що я вмію на них правильно дивитися, бачачи, мов на рентгені, їхні душі — або прекрасні, як найчарівніші квіти, або покручені, знищені, звироднілі. Найважче було навчитися не зазирати в душі покручів, бо від побаченого можна зостатися заїкою. Та моя інакшість ніколи мене не лякала, а от слова про те, що я донька сірого янгола і теж сірий янгол, збентежили не на жарт. А ще бабуся сказала, що приходить її час піти. Але я не повинна хвилюватися, бо вона переконана: я змужніла настільки, що легко дам собі раду. Узяла з мене обіцянку і далі поводитися розумно і з людьми, і з «тими хижими істотами» (чи не вперше вона тих, хто має певні особливості, так назвала). І, коли мене проситимуть про допомогу, думати серцем і чинити так, як підкаже душа. Янголи також мають душу? Це питання крутилося у мене на язиці. Та я не спитала. Я спитала про це сьогодні у Валерія Едуардовича. А тоді… Я пожаліла бабусю, стару немічну жінку, яка вже остаточно стратила розум. Що мені лишалося? Просто пообіцяти їй завжди залишатися собою. Вона побажала мені щастя та постаратися у великому місті знайти своїх. «Бо дорослішання легше перебути поруч із тими, хто такий самий, як ти». Я, погоджуючись, мовчки кивала на кожне слово бабусі. А наостанок вона мені подарувала медальйон. Старий і дуже гарний. Я його раніше ніколи не бачила. Ні на шиї в бабусі, ні серед її прикрас, що неприховано лежали в старій шкатулці з червоного дерева. Мені дозволялося ними бавитися і носити їх. Бабуся сказала, що цей медальйон — то сімейна реліквія. Він передається по жіночій лінії. І тепер настає моя черга володіти ним. Так. Тоді вона зі мною прощалася, а я знову списувала це на її старечу забудькуватість і химерність.

А через день, якраз у день народження Романа, коли з’їжджалися гості, зателефонувала бабусина сусідка і повідомила, що Ядвіга померла сьогодні уві сні. Сусідка вранці принесла бабусі свіжого, ще парного молочка, як то робить уже пя’тнадцять літ, та стала стукати у двері. Ядвіга не відповідала. Сусідка тоді давай обходити хатку та гримати в усі вікна. Тихо. Зрозуміла відразу: щось трапилося. Гукнула чоловіка. Той вліз до хати через незамкнену кватирку на кухні. Ядвіга померла уві сні від серцевого нападу — то констатували лікарі після розтину. Бо, звісно, викликали і «швидку», і міліцію. Адже всяке бува, мо’, то насильницька смерть? Та все виявилося дуже природним. Тож тіло Ядвіги слід забирати з моргу в райцентрі, там воно лежить і чекає на рідних. Ніколи не пробачу мамі, що вона мені і про смерть бабусі, і про дзвінок сусідки розповіла аж наступного дня. Вона, бачте, не хотіла сину Ромі та родині мужа Васі псувати свято. А життя доньки вона таки зіпсувала.

Боже, як я ревіла, коли побачила маленьке сухеньке тіло моєї бабусі в дерев’яній домовині. Вона лежала, зодягнута в чорну сукню, така спокійна й умиротворена. Я притулилася щокою до її скам’янілої холодної щоки. Мені все здавалося, що вона просто спить і от-от прокинеться. І все буде, як завжди: ніжні зеленаві очі, добрий усміх на устах і багато-багато тепла, яке випромінює її душа. Та хто-хто, а я добре знала: душі бабусиної уже тут нема. Посудина для душі, тобто тіло, яке ще вчора було моєю бабусею, і справді мертва. Та вбив бабусю не серцевий напад. Це я теж зуміла побачити. Зараз, як ніколи, я розумію, що до чого. Дивлячись в очі Валерію Едуардовичу, легко уявити, що серед сірих багато маніяків, і якщо хтось із батькових ворогів надумав відігратися за свої образи, то він вибрав собі найлегшу здобич, але найважчу втрату для сина. Я не знаю, чи приходив батько на похорон. Тепер, коли мені стало відомо, що він живий, це цілком імовірно. На похорон збіглося чи не всеньке село. Бабусю односельці любили. Тож у рясній юрбі доволі легко загубитися. Мені ж тоді було не до роззирань.

Після похорону мене до себе покликала сусідка. Сказала, що місяць тому Ядвіга прийшла до неї пізно ввечері, серйозна та заклопотана. Поскаржилася на здоров’я. Сусідка порадила звернутися до лікаря, бо в таких літах просто необхідно про тіло не забувати. Бабуся сказала, що неодмінно звернеться, а зараз вона просить Катерину, то сусідку так звати, потримати у себе дещо. І, якщо з нею — не приведи Господи, звісно, — щось страшне трапиться, передати пакунок онучці. «Та що може бути страшніше за смерть?» — риторично запитала мене пані Катерина та рвучко обняла. А тоді тицьнула мені до рук чималий пакунок, поцілувала та гаряче зашепотіла на вухо: «Тримайся, дитино! Бог добрий!»

Бог добрий? Можливо… Але тоді я так не вважала, бо… Я залишилася сама. І тільки медальйон на шиї, який я майже ніколи не знімаю і дуже ретельно ховаю від допитливих очей під високі комірці блуз, кофтинок та джемперів, завжди при мені. Частинка бабусі, частинка жінок із татової родини.

Я перебралася жити до мами у велике місто. І відразу ж зрозуміла, що воно таке — жити в нелюбові. Мати постійно нарікала, що дуже витратилася — і на похорон, і на поминки. Але вона мусила, бо покійниця — то її християнський обов’язок, і вона мусила через це пройти. Це тривало не один вечір, оте мамине схлипування та ремствування. І я одного разу не витримала. Моя мудра бабуся Ядвіга усе передбачила. У тому пакунку, який передала мені тітка Катерина, було дещо і для моєї мами. Я мовчки підійшла до неї посеред її багатослівного монологу про самаритянське ставлення до ближнього і кинула в руки пухкенький конвертик. Мати від несподіванки вмовкла, почала його відкривати, паралельно обдумуючи реакцію на мій такий нешанобливий випад у її бік. Та від побаченого в конверті їй відібрало мову. Там лежали гроші, грубі гроші. До них прикладалася записка. Чорним по білому було написано:

«Дорога Людо! Дякую тобі, що не відмовилася від мене,