Читати книгу - "Гра у відрізаний палець"

Сахно без усякої образи підвівся й пішов до столика з горілкою. А Олександр Возняк, провівши його поглядом, дістав із кишені два сині паспорти. Мовчки простягнув їх Ніку.

– Заховай, потім подивишся, – сказав він. – Ви тепер громадяни нової Югославії. Ти, мабуть, югославський єврей. Ніко Ценський. Цей, – він кивнув із деякою зневагою в бік Сергія, – Іво Сахнич. З такими паспортами вам буде трохи легше. У вас уже стоять німецькі візи. Ось по три тисячі марок, – Возняк поклав на стіл два вузькі коричневі конверти. – За годину електричка до Німеччини. Німецьку ти знаєш?

– Вивчав, – кивнув Нік.

– Доїдете до Берліна, там пересадка на електричку до Кобленца. Розберешся. У паспортах ваші квитки. У Кобленці недалеко від вокзалу готель «Мауер». Недорогий і цілком пристойний. Оселитеся там і спокійно відпочиватимете від далекої дороги, поки вас не знайдуть.

– А хто знайде?

– Не турбуйся, це буде наша людина.

20

«Невдалий» похорон порушив плани Віктора. Коли б не несподіване з’ясування терміну перебування Максима Івіна в Києві, день можна було б вважати втраченим. Але часом невдача приносить із собою якийсь несподіваний успіх, якщо тільки помітити його. Це як побічна дія від ліків, тільки навпаки. Побічна дія невдачі. І тепер пряма або непряма причетність Івіна до смерті Броницького здавалася Віктору майже доведеною. Прогулявшись по місту, він через кілька годин знову повернувся до готелю «Москва», де раніше залишив машину.

Зайшов у фойє. За стійкою реєстратури сиділа вже інша жінка, брюнетка років сорока п’яти з блискучим, вкритим лаком волоссям, що піднеслося над головою у формі невеликого аеростата.

Віктор підійшов до дами з високою зачіскою. Запитав, де в готелі або біля нього можна випити кави.

– В ресторані, – відповіла дама. – Але там знаєте яка кава? – Вона співчутливо посміхнулася. – Підніміться краще на п’ятий поверх у буфет, там хоч кавоварка нормальна.

Віктор, піднімаючись у ліфті, роздумував про Івіна. Йому було цікаво: де він обідав, поки жив у готелі. У ресторані чи в буфеті?

Буфет виявився досить затишним, із низькими канапами та пуфами за такими ж низькими столиками. Обідати тут було б незручно, а пити каву або вино – ідеально. Сівши на кутову канапку, Віктор миттєво розслабився. Треба було підійти до стійки, тим більше, що черги поки що не було. Взагалі нікого перед стійкою не було, хоча в буфеті сиділи з пивом чоловік і жінка. Сиділи біля віконця, пили пиво зі склянок і неголосно розмовляли.

Лінькувато підвівшись, Віктор замовив собі каву.

Бармен приніс чашку кави на блюдці та маленьку шоколадку. Поставив на столик цукорницю.

Віктор поліз у кишеню піджака за дрібняками.

– Скільки з мене? – запитав він.

– Гривня десять, ітимете – розплатитеся! – сказав бармен і повернувся за стійку.

Місце це здалося Віктору трохи нереальним, а те, що тут не брали грошей наперед, узагалі переносило це місце за відчуттям кудись за кордон.

Заїдаючи гірку міцну каву шоколадкою, Віктор думав, що хоч його звичайний світ ніби простіший і грубіший, але й цей світ із м’якими канапами, низенькими приземленими столиками з чорними скляними стільницями, з увічливими барменами – цей світ теж йому подобається. Нехай він тут рідкісний гість, але ніщо йому не забороняє перетворитися на частішого гостя. Може, він коли-небудь прийде сюди з Іриною і дочкою. Життя, хоч яким би воно було іноді важким і сірим, однаково покращується. Може, коли-небудь вони навіть обідатимуть щонеділі в ресторані всією сім’єю? Хоча навіщо? Можна й удома смачно приготувати…

Думки його почали входити в суперечність одна з одною. «Це втома», – зрозумів Віктор.

Попросив у бармена ще чашку кави. Пересів до вікна, з якого відкривався красивий краєвид на Хрещатик, на фонтани майдану Незалежності.

Бармен знайшов його очима і другу чашку з шоколадкою поставив перед Віктором вже в іншому місці.

Віктор кивнув. Якось дуже легко він звик, що хтось може чемно приносити йому каву.

Погляд його впав на рекламний дирижабль, що бовтався в повітрі на линві на пагорбі ліворуч. Дирижабль рекламував «Адідас».

«Це ж те саме місце, звідки злетів Броницький!» – зрозумів Віктор.

Ні, він із самого початку знав, що саме звідти злетів дирижабль із високопоставленим трупом. Він просто до цього моменту не мав можливості так добре розглянути це місце.

Погляд його ковзнув далі, на майдан перед Головпоштамтом. Він помітив будку ДАІ і міліціонера, що сидів у ній.

Ковтнув гіркої кави, провів між будкою та дирижаблем невидиму пряму лінію. Відстань між ними була невелика, і, напевно, з боку будки дирижабль теж був добре видний.

Вирішивши потім подивитися на дирижабль знизу, Віктор допив каву, підійшов до стійки, розплатився. Перш ніж вийти, зупинився перед меню, що стояло у вигляді розкритої книжки. Пробіг його очима і завмер здивований. У меню буфету значилися не лише цукерки, пиво, кава й інші напої. Там же пропонувалися відбивні, смажена картопля, курка та млинці з червоною ікрою.

Здивований, він підійшов до бармена.

– Іще що-небудь? – випередив його питанням молодик із метеликом.

– Вибачте, – Віктор раптом затнувся. Йому не хотілося видавати себе. Він злякався, що тільки-но почне ставити питання – вся пошана, вся чемність бармена випаруються. Адже автоматично Віктор перейде з розряду клієнта в розряд слідчого.

– У вас є млинці з ікрою? – запитав після заминки Віктор.

– Є, – кивнув бармен. – Треба тільки хвилин п’ять-десять почекати – гаряче мені піднімають із ресторану. Подзвонити?

– Ні-ні, дякую. Мало часу. – Віктор зітхнув із полегшенням. – Іншим разом.

– Приходьте ще, – всміхнувся бармен.

– Гаразд, – пообіцяв Віктор.

Униз він спустився пішки. Знову ноги повели його геть від автостоянки. Він спускався по сходах, які вели до фонтанів. Порівнявся з дирижаблем, підійшов до нього.

Майданчик, над яким витав дирижабль, був обнесений червоними дорожніми бар’єрчиками. Нижній кінець каната був прив’язаний до великого газового балона.

Поряд на землі лежали ще два такі балони, стягнуті докупи у двох місцях брезентовими пасами. Поблизу нікого не було.

Потоптавшись під дирижаблем, Віктор спустився до фонтанів, перейшов на інший бік майдану. Озирнувся на дирижабль. З цього боку він особливо сильно впадав у вічі.

Прогулюючись, зупинився поряд зі скляною будочкою ДАІ. Звідси теж був чудовий краєвид.

Із будки вийшов сержант, суворо подивився на Віктора.

– Вам що тут потрібно? – запитав він невдоволеним голосом.

– Нічого, просто прогулююся.

Віктору знову не захотілося розкриватись і ставити даішникові вже виниклі в голові запитання. Це можна буде зробити й пізніше. Навіщо зараз собі настрій псувати.

«Треба їхати в Москву і якнайшвидше, – подумав він. – Якщо несподівано