Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том дванадцятий"

прийняти човна на борт шхуни. Він-бо знав, що там, де жінки втручаються в чоловічі пригоди, небезпека й гроші йдуть поруч.

І ось на судні з'явилася жінка, а разом з нею небезпека й гроші — Леонсія, рушниці й торба з грішми. Все, що було в човні, насилу попало на судно, бо хоч вітер був невеличкий, капітан навіть не завдав собі клопоту спинити шхуну.

— Вітаю вас із приїздом, сер, — усміхнувшись, привітав Френка капітан Тріфзен і блиснув зубами. — А це хто? — показав він головою на Генрі.

— Мій приятель, капітане, мій гість, а вірніше, родич.

— А дозволю собі ще спитати, хто ті джентльмени, що так шпарко скачуть верхи берегом?

Генрі теж глянув на купку вершників, які мчали по піску, нецеремонно взяв із шкіперових рук бінокля й почав роздивлятися.

— Перед веде сам начальник поліції, — удався він до Леонсії й до її почту, — а з ним кілька вартових. Я майже певний, що впізнав і нашого приятеля Тореса, — додав він, пильніше приглядаючись.

— З нашими ворогами!? — не пойняла віри Леонсія, згадуючи, як він сьогодні ще сватався до неї й пропонував свої послуги на веранді гасієнди.

— Може, я й помилився, — сказав Генрі, — Вони збилися в купу. Але то вже напевно начальник поліції, що скаче на два коні попереду всіх.

— Що він за людина, отой Торес? — невдоволено запитав Генрі. — З першого погляду він мені не сподобався. А ви завжди радо приймали його, Леонсіє.

— Уклінно й з щонайбільшою повагою прошу пробачити мені, сер, — перебив розмову капітан Тріфзен. — Я ще раз мушу вас запитати, сер: що то за вершники, що так завзято женуть берегом?

— Вони хотіли були повісити мене вчора, — засміявся Френк. — А назавтра мали вішати оцього мого родича. Та ми не далися їм і опинились тут. Із свого боку, містере шкіпере, я мушу звернути вашу увагу на вітрила, що он теліпаються у вас на гроті. Ми ще й досі не рушили з місця. Чи довго ви гадаєте стояти тут?

— Містере Моргане, — була відповідь, — я з великою пошаною стаю до ваших послуг, сер, бо ви заорендували мою шхуну. Та все-таки я повинен повідомити вас, що я британський підданець. Король Георг — мій король, сер, і передусім я мушу коритися йому і його морським законам, що їх дотримуються по всіх країнах. Для мене цілком ясно, що ви порушили якісь тутешні закони, а то урядовці не переслідували б вас так завзято, сер. Мені також ясно, що, вимагаючи моєї допомоги, щоб утекти, ви підбиваєте й мене порушити морські закони. Отже, зберігаючи свою честь, я мушу залишитись тут, аж доки ви владнаєте ваші непорозуміння на березі, — на обопільну втіху, сер, і на задоволення мого законного державця.

— Киньте ці теревені, шкіпере, та рушаймо! — роздратовано вигукнув Генрі.

— Перепрошую вас і запевняю у своїй пошані, сер, але я, на превеликий жаль, мушу довести до вашого відома дві речі: по-перше, ви не наймали моєї шхуни, а по-друге, ви не король Георг, що його підданцем я маю за честь бути.

— Гаразд. Я заорендував у вас шхуну, капітане, — приязно мовив Френк, вгадавши двоїсту шкіперову вдачу. — Отже, ставайте до стерна, наставляйте вітрила та виводьте пас із цієї лагуни і швидко, бо вітер стихає.

— Але в контракті, сер, не було зазначено, щоб «Анджеліка» порушувала закони Панами й короля Георга.

— Я вам добре заплачу, — відповів Френк, утрачаючи терпець. — Ну, беріться до роботи.

— Тобто ви складаєте нову угоду, сер, і дасте втричі більше, як тепер?

Френк кивнув головою.

— Тоді зачекайте, будь ласка. Я зараз принесу з каюти перо й папір, і ми підпишемо угоду.

— О, боже милий, — застогнав Френк. — Та рушайте ж скоріш! Ми можемо підписати угоду пливучи, а не стоячи на місці. Дивіться, вони стріляють.

Метис почув постріли і, оглянувши вітрила, знайшов дірку від кулі на одному з них.

— Добре, сер, — згодився він, — ви джентльмен і чесна людина. Я вірю, що ви підпишете нову угоду при першій пагоді. Гей, ви, негри! До стерна! Хутко! Ставте вітрила, чорні шельми! Допомагайте ж, Персівалю!

— Дай ти йому добре в зуби, цьому чорнопикому, якщо він ще сперечатиметься, — прошепотів Френкові Генрі. — Або доручи мені, і я вмент з ним дійду ладу.

Але Френк похитав головою.

— З ним можна порозумітися, тільки він ямайський негр, а ти знаєш, які вони. А до того він ще й індіянин. Ми повинні потурати йому, бо в нього звіряча вдача. Він не захоче заподіяти нам ніякого лиха, але й не від того, щоб заробити грошей, бо наражає свою шхуну на конфіскацію. Та й любить він поговорити. Йому їсти не дай, а дозволь набалакатись.

До них підійшов Енріко Солано — ніздрі в нього нервово здригалися, пальці тарабанили по рушниці, а очі скоса стежили за безладною стріляниною з берега.

— Я перед вами винний, сеньйоре, — сказав він. — Першої хвилини, вражений звісткою про смерть свого улюбленого брата Альфаро, я звинувачував вас у вбивстві. — Очі Енріко спалахнули гнівом, невгасимим і нищівним. — Бо то ж гидкий і підлий злочин — убити людину ударом у спину. Мені треба було б розвідатись краще. Та я був страшенно пригнічений, а всі факти промовляли проти вас. Я не завдав собі клопоту подумати, що моя єдина кохана дочка була ваша наречена; пригадати, що я знав вас за щиру, шляхетну й відважну людину, яка ніколи не нападав ззаду під захистком темряви! Я шкодую. Мені надзвичайно прикро. А тепер я маю приємність удруге оголосити вас майбутнім чоловіком моєї Леонсії.

Тоді, як Генрі Морганові так сердечно повертали права члена родини Солано, Леонсію нервувало те, що її батько, як і всі латиноамериканці, втрачав багато гарних слів і фраз там, де Генрі або Френка задовольнило б одне речення, або де вони лише стиснули б руку, чи просто перезирнулися б. Чому, чому ж, питала вона себе, її іспанські родичі ніби міряються з ямайським негром своєю проречистістю?

Під час повторних заручин Генрі й Леонсії, Френк, силкуючись удати, що аніяк не цікавиться цим, не міг не спостерегти, що один матрос, Хуан на ймення, пошепки розмовляв про щось із рештою команди, багатозначно знизує плечима й завзято жестикулює.

РОЗДІЛ VII

— А тепер ми втратили обидві американські свині, — бідкався на березі Альварес Торес, коли «Анджеліка» з наповненими вітром вітрилами вийшла з-під обстрілу.

— Я радо пожертвував би три дзвони на собор, щоб вони були на сто ярдів ближче