Читати книгу - "Відчай"

— Ви бачили його вербувальне зобов'язання працювати на РСХА? — спитав Аркадій Аркадійович.

Рат переклав, Ісаєв відзначив про себе, що він припустився помилки, дрібної, звичайно, але все-таки вона тлумачиться двояко: замість «зобов'язання» сказав «обіцяння»; в розвідці не «обіцяють», а «працюють».

— Ні, — відповів Ріббе, — всі ці документи Ейхман зберігав у своєму сейфі…

— Яким чином Ейхман зник? — спитав Аркадій Аркадійович.

— Говорили, що він пробрався у Фленсбург, а звідти — в Данію…

— Ви хочете сказати, що він намагався потрапити до Швеції?

— Безперечно. Всі інші партійні това… колеги, — швидко й злякано виправився Ріббе, — рвуться на південь, до швейцарського кордону, щоб податися по лінії ОДЕССи[2] до Італії, а звідти — до Іспанії…

Аркадій Аркадійович несподівано обернувся до Ісаєва й швидко спитав жахливою німецькою:

— Штірліц, це правда?

— Так, — відповів Максим Максимович і зразу пошкодував, треба було просто кивнути; його вже, хоч у самій мализні, в єдиному слові «так», втягнули в комбінацію…

— Вас вивозили через Італію, Штірліц? — все ще калічачи німецьку, уточнив Аркадій Аркадійович.

Ісаєв вагавсь якусь мить, потім відповів по-російськи:

— Так, товаришу генерал…

Ріббе ніяк не відреагував на те, що він заговорив російською, був відсутній; Іванов і Рат багатозначно перезирнулись, і, хоч це було лише одну мить, Ісаєв точно засік вираз їхніх гострих, напружених очей.

— Спасибі, Ріббе, — лагідно мовив Аркадій Аркадійович. — Можете сьогодні відпочивати, завтра вам збільшать прогулянку до години…

Рат ледь торкнув Ріббе, той, як автомат, обернувся й попрямував до дверей, виструнчившись, мов ішов на параді…

— Ну як? — спитав Іванов. — Ви йому повірили? Чи бреше?

— Мабуть, ви даєте йому якісь препарати, Аркадію Аркадійовичу… Він справляє враження хворої людини… Він малопереконливий… Як Ван дер Люббе…

— Хто? — не зрозумів той.

— Ван дер Люббе, свідок гітлерівського обвинувачення у процесі проти Георгія Димитрова…

— Я віддам співробітника під суд, — тихо, з люттю сказав Аркадій Аркадійович, — коли дізнаюсь, що він застосовує недозволені методи ведення слідства…

Зараз краще промовчати, подумав Ісаєв; він має віддати під суд Сергія Сергійовича, який тримав мене на стільці по сорок годин без руху, та ще й лампа випікала очі…

…Двері раптом відчинилися; ввійшов невисокий на зріст чоловік; Аркадій Аркадійович завмер, знітився, обличчя його вмить змінилося, стало догідливим, слухняним…

— Здрастуйте, товаришу Мальков, — відрапортував він. — Дозвольте продовжувати роботу? Чи накажете відправити ув'язненого у камеру?

— Ні, ні, продовжуйте, — відповів Мальков. — Коли не заперечуєте, я посиджу, послухаю, не звертайте на мене уваги…

…Мальков усівся на стільці з підлокітниками в кутку кабінету, біля вікна, так, щоб його обличчя не було видно ув'язненому, — сонце обтікало його огрядне, жіноче тіло, обличчя з коротенькими вусами й борідкою-еспаньйолкою, тоді як сліпучі промені робили землисте обличчя Ісаєва із впалими щоками, випнутими вилицями й зморшкуватим лобом чітким, як фотографія.

— Отже, Всеволоде Володимировичу, — Іванов заговорив інакше, стриманіше, навіть голос змінився, трохи сів, — за вказівкою керівництва я виконав два ваші прохання, це дає вам підставу вірити, що й останнє, третє, буде виконано, тим більше що ви звернулися до товариша Кузнецова і товариша Лозовського, друга вашого покійного батька… Чи можу я в присутності товариша Малькова запитати: ви готові допомогти нам розплутати шведський вузол?

— Я вже відповів, доти, поки я не побачу сина, всі розмови марні.

— Чи розумно ставити ультиматум?

Аркадій Аркадійович підійшов до сейфа в кутку кабінету, насилу відчинив важкі броньовані двері, взяв папку з грифом «цілком секретно, зберігати вічно», запропонував:

— Погортайте.

Ісаєв машинально поплескав себе по кишенях:

— Окуляри ви ж у мене відібрали…

— Повернемо, — пообіцяв Аркадій Аркадійович і простяг Ісаєву свої — маленькі, круглі, в коричневій целулоїдній оправі.

Він дав мені справу Сані, збагнув Ісаєв; це — пік нашого протистояння, я мушу приготуватися до бою, я не маю права його програти, гріш тобі ціна, якщо ти програєш; ти виграєш ного, тому що ти стомився жити, тобі стало нецікаво після теплоходу «Куйбишев», «Лондона» й одиночки; тобі порожньо жити після зустрічі зі зламаною Сашенькою, яка мимоволі виконує їхні завдання, звідки їй, біднесенькій очеретиночці, знати наші хитрощі.. Ти винен у тому, що занапастив їй життя, ти винен у тому, що твій хлопчик сидить у камері; якщо винен — спокутуй вину, приймай бій, смерть — порятунок, я мрію про нього, але вони, ці двоє, — люди іншої структури, і те, що вони не розуміють моєї жаги спокутувати вину, дає мені простір для маневру… Ні, сказав він собі, не поспішай відкривати папку, ти винен не тільки в тому, що погубив найближчих єдиних, ти ще винен і в тому, що зрадив друзів — тих, з ким починав… Ти зрадив пам'ять Дзержинського, коли погодився, що всі його помічники — «шпигуни»; Революцію, коли дозволив собі змиритися з тим, що друзі Леніна виявилися «ворогами й диверсантами», ти скрізь винен, і те, що ти викрав Мюллера, закінчивши цим свою особисту боротьбу з нацизмом, не знімає з тебе вини… Добре, сказав він собі, це — минуле, зараз ти готовий до бою, відкривай сторінку…

Спочатку він побачив виснажене обличчя Сані, обстриженого наголо, у профіль і анфас, відбитки його пальців, зрозумів, що папку готували, бо не було дат, перегорнув ще сторінку, власноручні показання сина: «Винним себе у пред'явлених обвинуваченнях не визнаю, прошу дозволу звернутися до великого вождя радянського народу генералісимуса Сталіна». Потім побачив протокол вербування сина празьким гестапо — 19 квітня 1945 року; далі йшли п'ять його донесень про роботу чеського підпілля з адресами, явками, паролями аж до 26 квітня, і де далі була підшита довідка гестапо: «За інформацією агента Шмеля заарештовано керівника Празького міського комітету комуністів Яна, він же Йозеф Смрковський…»

Стоп! Смрковського заарештували перед моєю поїздкою в Лінц! Про такі перемоги нам у РСХА повідомляли, отже, мені підсовують липу…

— Справа в тому, що вказівку завербуватися до нацистів дав синові я, — Ісаєв підвів очі на Малькова, наче Аркадія Аркадійовича не було поруч з ним. — Він був денщиком полковника військової розвідки Берга, зв'язок з РСХА був йому необхідний як прикриття…

— Виходить, ви дали йому право видати гітлерівцям товариша Смрковського, члена ЦК братньої партії? — спитав Аркадій Аркадійович. — Я не можу в це повірити…

Ісаєв папку закрив, з огидою відсунув її від себе:

— Ви не враховуєте міри моєї поінформованості… Я знав, коли взяли Смрковського і хто керував операцією по його захопленню… Ви забули, що я був не кимсь, а штандартенфюрером СС… Якщо ви маєте намір так само робити процес проти Валленберга, вас чекає світовий скандал…

Аркадій Аркадійович узяв папку, замкнув