Читати книгу - "Сильмариліон"

означає Ельфійський Дім), Оссе звернувся до них, і вони впізнали його голос, і вмовляли Улмо не плинути далі. І Улмо вдовольнив їхнє прохання, і, за його наказом, Оссе зупинив острів і припнув його до ложа морського. Улмо зробив це залюбки, адже розумів серця телерів і на раді валарів виступав проти закликів до Аману, вважаючи, що квендам найкраще залишатись у Середзем’ї. Не дуже зраділи валари, коли довідалися про його вчинок; а туга Фінве, який журився, що не прибудуть телери, тільки помножилася, щойно він дізнався, що Елве покинуто і зустрітися знову їм випаде хіба що в чертогах Мандоса. Острів уже не рушав із місця й одиноко стояв посеред Затоки Елдамару; і назвали його Тол-Ерессеа — Самотній Острів. На ньому, як того і забажали, мешкали телери: попід небесними зорями, та все ж поблизу Аману й безсмертних берегів; саме тривале відокремлене перебування на Самотньому Острові й зумовило виникнення в них власної говірки, відмінної від мови ваньярів чи нолдорів.

І одних, і других валари оселили на суходолі. Проте навіть серед осяйних квітів валінорських садів, залитих світлом Дерев, ельфи іноді палко прагнули побачити зорі; тому-то у величному пасмі Пелорів було зроблено пролом, і там, у глибокім видолинку, що простягався аж ген до моря, елдари спорудили високий зелений пагорб, названий Туна. Світло Дерев падало на нього із заходу, тінь же його слалася на схід; а зі східного боку видніли Затока Ельфійського Дому, Самотній Острів, Тінисті Моря. Тоді сяйво Благословенного Краю заструменіло крізь Калакір’ю — Світловий Прохід, — запаливши сріблом і золотом темні хвилі, й торкнулося Самотнього Острова, і західний його берег поріс зелом і став пречудовим. А ще на тім березі зацвіли квіти — найперші по цей бік Аманських Гір.

На вершечку Туни постало ельфійське місто Тіріон із білими мурами і терасами; найвищою вежею того міста була Вежа Інґве — Міндон-Елдаліева, срібне свічадо якої осявало імлу далеких морів. Тільки лічені кораблі смертних людей запливали аж так далеко, що з них можна було угледіти слабкий промінь того свічада. У Тіріоні на Туні тривалий час дружньо співіснували ваньяри та нолдори. А позаяк серед усіх розкошів Валінору вони найбільше любили Біле Дерево, Яванна створила для них дерево, яке було неначе зменшеною подобою Телперіона, тільки не давало власного світла; синдарською мовою звалося воно Ґалатіліон. Дерево те посадили у дворі поряд із Міндоном, і там воно розрослось, і в Елдамарі було чимало його сіянців. Один із них згодом висадили на Тол-Ерессеа, й він пишно розрісся там, і отримав імення Келеборн; і від нього, як сказано в іншому місці, у призначений час постав Німлот — Біле Дерево Нуменору.

Манве та Варда найбільше любили ваньярів, Ясних ельфів; Ауле ж уподобав нолдорів, він і його народ часто бували в них. Знання й уміння нолдорів сягнули небувалої величі; та це тільки розпалило їхню жагу до ще більших знань, і декотрі нолдори невдовзі перевершили навіть своїх учителів. Мова їхня часто змінювалася, бо ці ельфи дуже любили слова і завжди прагнули відшукати такі назви, які би щонайкраще пасували істотам і речам, що їх вони знали чи вигадували. І сталося так, що каменярі з дому Фінве, вишукуючи в узгір’ї каміння (вони-бо любили зводити високі вежі), першими виявили самоцвіти й видобували їх із-під землі міріадами; а ще винайшли знаряддя для тесання та обробки дорогоцінних каменів і вирізьблювали прикраси різної форми. Вони не нагромаджували самоцвіти, а щедро їх роздавали, збагативши своєю працею цілий Валінор.

Згодом нолдори повернулися до Середзем’я, і далі в цій оповіді йтиметься головно про їхні діяння, тому ймення та родовід їхніх правителів тут подано в такому вигляді, в якому ті ймення пізніше існуватимуть у мові ельфів Белеріанду.

Королем Нолдорів був Фінве. Феанор, Фінґолфін і Фінарфін — то сини його, проте матір’ю Феанора була Міріель Сірінде, а матір’ю Фінґолфіна та Фінарфіна була Індіс із ваньярів.

Феанор був неабиякий майстер: і у словах, і в ділах, ученіший за братів; дух його горів, наче полум’я. Фінґолфін був найсильніший, найвитриваліший і найвідважніший. Фінарфін був найпрекрасніший і мав наймудріше серце; пізніше він потоваришував із синами Олве, володаря телерів, і взяв за дружину Еарвен — лебідь-діву з Алквалонде, доньку Олве.

А ось хто були семеро синів Феанора: Маезрос Високий; Маґлор Чудоспівець, чий голос знали чи не скрізь по морях і суходолах; Келеґорм Прегарний і Карантір Темний; Куруфін Умілий, який успадкував більшість батькових ремісничих здібностей; і наймолодші брати-близнюки Амрод і Амрас, однакові на вдачу та на вигляд. Обоє згодом стали видатними мисливцями і полювали в лісах Середзем’я; мисливцем був іще й Келеґорм, який приятелював із Ороме і часто йшов услід за гуком рогу цього вали.

Синами Фінґолфіна були Фінґон, який пізніше став Королем Нолдорів на півночі світу, і Турґон, володар Ґондоліну; мали вони й сестру — Арезель Білу. Згідно з віком елдарів, вона була молодшою за своїх братів; а коли вступила в пору розквіту та краси, то була висока і сильна, і їй подобалося їздити верхи й полювати в лісах. Там вона часто бувала в товаристві синів Феанора, своїх родичів; та ні до кого з них любов не прихиляла її серця. Ар-Фейніель називали її, Білою Панною Нолдорів, адже мала вона білу шкіру і темне волосся, а зодягалася завжди у срібні чи білі шати.

Синами Фінарфіна були Фінрод Вірний (його згодом нарекли Фелаґундом, Володарем Печер), Ородрет, Анґрод і Аеґнор; оцих чотирьох дружба так зблизила зі синами Фінґолфіна, що вони всі були наче рідні брати. І мав Фінарфін іще й доньку, Ґаладріель — найпрекраснішу ельфійку з дому Фінве; волосся її так виблискувало золотом, наче в його тенета спіймалося сяйво Лауреліни.

Тепер годиться повідати, як телери потрапили-таки до Аману. Довгі віки мешкали вони на Тол-Ерессеа; та серця їхні поступово змінились і потяглися до світла, що линуло до Самотнього Острова з-за моря. Вони розривалися між любов’ю до музики хвиль, які напливали на береги острова, та бажанням знову зустрітися з родичами, поглянути на розкоші Валінору; врешті-решт, жадання світла перемогло. Тому Улмо, скорившись волі валарів, вирядив до них Оссе, їхнього друга, і той із тугою в душі навчив телерів будувати кораблі; а коли кораблі були готові, подарував ельфам на прощання багато сильнокрилих лебедів. Лебеді потягли білі кораблі телерів через безвітряне море, й, урешті-решт, вони останніми прибули до Аману, на береги Елдамару.

Там і оселилися, бо могли при бажанні бачити світло Дерев