Читати книгу - "Далекий простір"

і страшне про якісь лабіринти. Я все розповіла психософу, і він тільки сказав: «Ви ж самі бачите». Це жахливо, жахливо, що сталося з Габром! Я нещасна, самотня. Іноді мені не хочеться жити, я готова вбити себе. Я навіщось розповіла про це психософу, була сама не своя, і тепер тато з мамою за мною стежать. Я відчуваю себе наче в якійсь клітці. Але психософ каже, що це депресія, стан психіки, що мені потрібно долікувати нерви, і я знову зможу радіти життю. Якби ж то! Що з тобою, Габре? Де ти – той, якого я пам’ятаю? Я пишу і кусаю собі губи.

Шилг

Істоти в лахмітті повільно, як заводні ляльки, пересувалися зліва і справа. Підкоряючись пучкам альфа-випромінювання, сигналам індикаторів. Габр уже кілька днів знову жив у своєму квадраті, і за цей час він звик до істини. Він зрозумів, що те, що найближче, найдорожче – при перевірці виявляється сірою істотою в лахмітті.

Тому він не здивувався, коли його добрий знайомий, Шилг, друг дитинства, виявився саме таким: маленьким, сутулим, з опущеною кудлатою головою.

– А, Габре! Проходь! Ти куди пропав?

Він провів його вглиб темного бункера, посадив на голий шматок поролону, яким було покрито крісло. Габр сів і подивився вгору: висока стеля була вся у трубах, дротах і павутинні. У самого Шилга у волоссі заплуталося різне сміття.

– Ти де пропадав, старий? – знову запитав його Шилг, сівши навпроти. – Кажуть, ти мало не згорів.

– Так, було, – відповів невизначено Габр.

– Кажуть, пожежа була в якійсь лікарні. Ти що там робив?

– Прихворів трохи.

– Оргнапій хочеш?

– Чашечку.

Вони випили.

– А ми тут таку справу розгорнули, – сказав, закурюючи, Шилг. – Чудово, що ти подзвонив. Ти нам потрібний.

– Я? – здивувався Габр.

– Ну так. Наша фірма влаштовує вигідний контракт. Ти можеш підзаробити, ти ж добре знав хіміософію?

– Непогано.

– Нам не вистачає статистів, розумієш? А контракт потрібно підписати в найближчі місяці. Стільки роботи – здуріти.

– А що ви робите?

– Ти хіба не знаєш? Тару для оргнапоїв.

– Ти робиш тару?

– Та ні. Тару роблять інші, ми її зберігаємо. У нас антикорозійна лабораторія, ну, ти маєш знати. Тара має служити довше, ніж служить, ясно? Ми винайшли розчин. Це знаєш який прибуток? Ти тільки подумай: у кожному будинку п’ють оргнапої. Отже, цілі склади повинні бути завалені наповненими пляшками. І скільки, по-твоєму, вони там можуть зберігатися?

– Скільки? – мляво запитав Габр. Йому було байдуже.

– Оргнапій вступає в контакт із матеріалом тари. Це неминуче. Ми можемо подовжити строк придатності тари на нуль цілих одну десяту. Без шкоди для якості напою. Це мало, згоден, але помнож на кількість пляшок, на кількість складів… Ну, що ти мовчиш?

Дивно було говорити з людиною, яка, зігнута навпіл, зосереджена цілком на собі, тупо дивилася собі під ноги. Габр раптом відчув, що його, власне, і немає тут; він для цієї істоти, яка була колись нехай і невеликою, але частиною його самого, – лише голос. Голос і більше нічого.

– Ні, Шилг, – тихо промовив Габр.

– Тобі не потрібні зайві гроші?

– Не потрібні.

– Даси батькам.

– Ну, ти ж знаєш, які батьки?

– Але ж мати у тебе ще жива?

– Мати мене прокляла.

– Ви хіба так і не помирилися?

– Ні, Шилг, – похитав головою Габр. – Я вже звик себе вважати самотнім.

– А вона якось питала про тебе. Ми випадково зіткнулися на вулиці.

– Серйозно?

– Так. Вона вже погано орієнтується, навіть на акустики.

Настала тиша.

– Що з тобою? – сказав нарешті Шилг. – Ти якийсь дивний.

– Чому?

– Не знаю. Якось дивно поводишся.

Габр подивився ще раз на напівтемний бункер, на неохайну згорблену істоту.

– Шилг…

– Так.

– Ти… ти не зрозумієш мене.

– Чому ж? – мовила істота. – Хіба я тебе коли-небудь не розумів? Згадай справи з твоєю матір’ю, Ліоз…

– Це інше. Інше, Шилг.

– Що інше?

– Ти просто нічого не знаєш.

– Чого не знаю?

– Ось ти завтра підеш на роботу.

– Ну так.

– І ти з такою радістю розповідав про контракт… А де твоя дружина?

– Вона пішла, з донькою.

– Ось ти живеш цієї тарою, у тебе сім’я…

– Я не розумію тебе.

– Шилг… – Габр дивився на отвір входу, звідки проникало світло. – Якщо б ти бачив, який ти, де ти живеш…

– Що таке «бачив»?

– Ти не ображайся, – сказав Габр. – Все марно, я піду.

– Ні, так я тебе не відпущу. – Істота різко підвелася і, витягнувши руки, наблизилася. – Де ти? Дай я сяду поруч. Я тобі друг чи ні?

– Так, напевно.

– Ти повинен пояснити мені, що з тобою відбувається. Мені вже говорили. Мені дзвонив Санч. У тебе якісь думки з’явилися? Так?

– Так, уяви собі, – криво посміхнувся Габр.

– Ти повинен розповісти, чуєш? Старий, заради нашої дитячої дружби.

– Навіщо тобі?

– Я хочу знати, що з тобою відбувається.

– Ну добре. Ти живеш у страшному бункері, брудному й обплутаному павутинням. Сам ти теж жахливий, весь у якихось об’їдках. А твій будинок висить у повітрі разом із вулицею, твоєї фірмою, разом із усім. За контрольною смугою, за бар’єром, – прірва, розумієш? Під нами ще сотні рівнів. А справжня земля там, далеко внизу. Днями я був біля основи, там звалище відходів із усього мегаполіса. А найголовніше – ви всі живете, нічого не бачачи. Ви не бачите, де ви живете і що ви таке.

– Ти про що, старий?

– Очі, – сказав Габр. – Вони не тільки сльозяться від вітру.

– Старий, облиш, ти що? – істота обняла його за плечі. – Тобі потрібно виспатися, чесне слово. Тобі потрібно зануритися в роботу. Ось! Це для тебе знахідка, моя пропозиція, чесне слово.

– Очі – вони сприймають іншу реальність… – сказав Габр, раптом встаючи: щось закам’яніло в серці, неначе гострий ніж раз і назавжди відрізав його від цієї колись близької істоти. – Ти не зрозумієш мене, ніколи.

– Габре!

* * *

Цілий світ став не його: з усіма людьми всередині. Хто зіграв із ним цей злий жарт? Він хоче наблизитися – і віддаляється. Щоби знову злитися з цими людьми, потрібно їх не бачити: ні їх, ні того, де вони живуть, – нічого. Потрібно заплющити очі, а заплющивши, знову зануритися в їхні дріб’язкові турботи, у питання тари, у вечірнє читання газет, у відносини зі своєю дівчиною, родичами, знайомими… Набути знову того «я». Але він не може цього зробити, Габр, – заплющити очі. Тепер уже він не може звузитися до колишніх меж. І не хоче. Все те знання, якого раніше не було і яке тепер наповнило, розширило його, – воно в ньому сидить. Усі