Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

Варто було тільки викресати вогню, щоб миттю вся оця хистка споруда…

Але ні! Про це страшно було навіть подумати.

Та Михайлик думав зовсім не про це.

38

I раптом йому стало чомусь так сумно, Михайликові нашому, що й боже ти мій.

Його дратувало вже, що той чудернацький молодик-запорожець стиха чогось регоче над якоюсь товстою чужинного друку, досить-таки пошарпаною книгою. I от…

Він завжди вважав себе не дуже й розумним, Михайлик, але, розсердившись, про це забував.

Він вважав себе не дуже й сильним. Але, в гніві, забував і про це.

Він вважав себе й несміливим. Але спересердя не тямив і цього.

Він вважав себе не дуже й сердитим, але зопалу забував і про це.

Забув і зараз, бо, розсердився, розгнівався, аж самому стало страшно.

I спитав:

— Чого регочеш, Пилипе?

— I тобі хочеться? — відповів запитанням на запитання Пилип-з-Конопель.

— А я не вмію.

— Реготати?

— Він за все життя ні разу й не всміхнувся, — сумно мовила Явдоха. — Наче наврочив хто.

— А ось я його зараз… розсмішу! — і Пилип хутенько став перегортати сторінки своєї книги, маючи, видно, замір щось смішне читати.

— Не зумієш, — усумнилась Явдоха.

— Аж ось! — не зваживши на Явдошин сумнів, буркнув Пилип-з-Конопель і, пересівши до самого вогню, бо вже стемніло, заходився читати, зразу, видно, перекладаючи з якоїсь чужинної мови, і справді, там було чимало кумедного й смішного, бо слухачі, захоплені веселими пригодами французьких мандрівних акторів, хто сміявся, а хто й реготав.

Жоден м'яз не ворухнувся тільки на молодому, без єдиної зморшки, обличчі Михайлика, яке не знало ще — ні сміху, ні горя, ні бритви, ні ляпаса — анічогісінько.

Пилип здивовано дивився на Михайлика, — він досі й не бачив таких, що здужали б не посміхнутись над тими пригодами, про які він зараз читав, і він мовив до матінки:

— Я все одно вам колись його насмішу-таки, неню, — і, в прикрім збентеженні, закрив улюблену, як видно, книгу, хоч слухачі й не від того були б — послухати ще трішки.

— Що за книга? — спитав, ще й не досміявшись, Козак Мамай, хоч він те діло вельми полюбляв — гуртом пореготати досхочу, до сліз, до кольки в боці. I він простяг по книжку руки: — А ке сюди! — і, взявши, прочитав на чільній стороні не наські слова: «Поль Скаррон. Комічний роман»…

— Ви тямите й французьке? — спитав Пилип.

— Тямив трохи, парубче, — і наш Мамай, у тьмянім присмерку, почав перегортати сторінки, але вже літери зливались, і читати годі було, і він оддав Скаррона чудернацькому молодикові-запорожцеві, котрий балакав трохи дивно, незвично наголошуючи слова і промовляючи їх аж надто швидко, хоч і вивчився говорити по-нашому, видно, не дуже й давно.

— Хто ж він такий, оцей Скаррон? — спитав Козак Мамай. — Француз? Живий?

— Живий, коли ще не замучили його аристократи.

— За що ж?

— За сміх. За кепкування. За дотепність. Розплатою за смішки — стають слізки. Так це було. Так є. Так буде… — і, трохи помовчавши, Пилип додав: — Я читаю цю книгу, коли мені сумно.

I, взявши з тороків червоний шмат шовку, Пилип заходився загортати свого Скаррона разом з якимись іншими трьома чи чотирма книжками.

— Що там у тебе, козаче? — спитав Мамай.

— П'єра Корнеля «Сід», Сореля «Франсіон», український словник вашого Памви Беринди та книга одного француза: «Опис України».

— Француз — про Україну?

— Гійом ле Вассер де-Боплан.

— Де-Боплан? — аж скинувся Козак Мамай, аж наче спалахнув, аж засіпався кінчик лівого вуса, що завше означало в нього збентеження.

— Ви тут колись його знавали? — теж, ніби вражений чимось, ахнув чудний запорожець.

— Ми колись побраталися. А потім… наче розбили глек. Він будував на Україні фортеці задля наших ворогів. А я…

— Все одно… він любив Україну! — гарячим покриком озвався молодик. — Ось, почитайте!

I він простяг Мамаєві ту книгу, «Опис України», видану в Руані.

Мамай схопив її, присунувся до вогнища, де закипав куліш, але побачити нічого вже не міг і, пригорнувши ту книжку до серця, сидів і мовчав.

Мамай дивився на молодика, котрий так дуже схожий був на самого Боплана: чи не син? — і йому хотілося спитати, але зараз не мав сили говорити, бо охопили мислі про давнє побратимство з французьким дворянином, непосидячим нормандцем, інженером-будівником, що прожив на Україні років сімнадцять-вісімнадцять, вивчаючи, спостерігаючи, складаючи перші докладні карти просторів України, записуючи й змальовуючи те, що бачив у нашій козацькій стороні, яка за кільканадцять літ прикипіла до щирого серця французові.

Але… той веселий і моторний руанець був вірним слугою не, народові нашому, а польським королям, будував на Вкраїні фортеці, котрі мали захистити володарів Польщі — не тільки від наскоків кримчаків та ногайців, а й від повстань народу українського, який раз по раз намагався скинути шляхетське ярмо, — від небезпечного сусідства Січі Запорозької, що про неї слава йшла тоді по всій Європі.

Мамаєві кортіло мерщій дізнатися: що ж він там написав, руанець, у своїй книзі про Вкраїну?

Навмання перегортав сторінку за сторінкою, помацав безбач томики Скаррона та Сореля і… зітхнув.

39

Скільки ж було на світі непрочитаних книг!

Скільки було країн і краєвидів, яких він ще не бачив!

Мов людських, котрих він досі не чув!

Людей розумних, що їхніх дум Козак іще не знав.

I радощів земних, яких він ще не відав.

Жінок, що їх не обіймав…

Було ще на світі й багато дітей.

Але й діти всі — були не його діти.

Він же ж мріяв про власне кубло, про дружину, про серденят, про мирний труд, а мусив воювати, рідний край обороняючи від зазіхань чужинців, простих людей — од панів, бо знав обов'язок перед народом, але ж бували й такі ось хвилини, коли не ставало від того легше на душі.

Рука його ненароком торкнулась до струн, і Мамай, на мить забувши про чарівну силу своєї бандури, припав підборіддям до верхняка, і забриніла вона в його гарячих руках, і сам він забринів од захвату і тихо заграв до пісні, ледве чутної, яку він, зажурившись, замугикав собі під ніс:

Побратався сокіл

З орлом сизокрилим…

I пісня ця пливла в спокійному анданте, та й нічого надто сумного ніби й не було в ній, але Козак, замислившись, струни торкав журливо, і чарівнича бандура показала раптом свою дивовижну силу.

А сила в тій тридцятидвострунній бандурі була така: коли Мамай грав сумної, всі довкола, хто чув той бренькіт тихомовний, усі плакали, бо ж не плакати не мали снаги.