Читати книгу - "Мелодія кави у тональності кардамону"

неї впритул, і вона знов опинилася притисненою до стіни. У темряві не могла чітко бачити його обличчя, проте відчувала — зараз він спробує її поцілувати.

— Вступися, чуєш? Мене вдома чекають.

— А чого я мушу вступитись? Я тебе до себе не тягнув. Ти сама сюди прийшла. Звідки я знаю, може, ти навмисно сюди забігла.

Відчуваючи, що до горла їй підступає нудота, Анна спробувала випручатися.

— Та не рипайся ти, — крізь зуби процідив Дмитро. — Ти що, не розумієш — я заміж тебе візьму… Хочеш, навіть після Паски.

Анна завмерла і з жахом глянула на нього. Ні, це відбувається не з нею. Це якесь безглуздя.

Відчайдушним зусиллям вона спробувала звільнитися, але Дмитро не лише не відпустив її, але раптом почав задирати її спідницю вгору.

— Та що ти робиш? — вона з силою відштовхнула його від себе. — Йди ти…

Кинулася в найближчі прочинені двері, а тоді, просуваючись у цілковитій темряві, спочатку наштовхнулася на якийсь стілець, потім на стіл, тоді на діжку з водою і, врешті, мало не впавши, боляче вдарилася коліном у кант шафки. Здається, це кухня і десь тут мав би бути ще один вихід на вулицю.

Намацавши рукою двері у дальньому закамарку кухні, Анна зупинилася і щосили шарпнула клямку. Зачинено? Ще раз потягнула за клямку — марна справа. Доведеться виламувати замок. Підбігши до столу, вона гарячково відшукала серед розставленого посуду ніж і повернулася з ним до дверей. Загнала лезо в щілину і щосили натиснула — жодних зрушень, лише покалічила собі пальці.

Сердито відкинувши ніж геть, Анна відшукала в кутку біля пічки кочергу і знов підступила до дверей. Не роздивляючись, вдарила по замку, тоді ще раз — нічого з того.

Машинально витерши краєм нижньої спідниці кров із покаліченої руки, Анна ще раз спробувала вибити двері, проте вони вперто не піддавались і вона розмахнулася сильніше…

Захопившись, не відразу зауважила, як темрява перетворилася в напівтемряву, а напівтемрява — у цілком виразне світло. Поруч зі свічником у руці стояв Дмитро і вражено дивився не так на неї, як на результати її діяльності. Від подиву він на якийсь момент навіть втратив дар мови, проте вигляд понівечених дверей дуже швидко привів його до тями.

— Ти що, здуріла? Нащо тобі здалися двері комірки?

Він хотів забрати з її рук кочергу, проте Анна не віддала. То це були двері комірки? А вона думала — вихід.

З силою пожбурила кочергу на підлогу і розлючено глянула на Дмитра.

— Не випустиш мене негайно — вб’ю.

Проігнорувавши її слова, той підійшов ближче, але Анна вмить опинилася позаду столу і, недовго думаючи, перевернула стіл і все, що на ньому було, просто під ноги Дмитру.

Від брязкоту розбитих тарелів та горнят з-під перекинутого столу як ошпарений вискочив рудий кіт. Він спокійно сидів тут після ситної вечері й щиро сподівався, що шарпанина на кухні його обмине.

Заскочена несподіваною з’явою кота, Анна сахнулася і ледь не наступила на нього, але кіт одним влучним стрибком опинився на найближчій полиці з глиняними мисками, чистим посудом та бутлями з оливою. Мить панувала тиша, а потім один край полиці обірвався і все, що на ній стояло, полетіло спочатку на нещасного кота, а тоді разом з ним із грюкотом посипалося додолу.

Враз опинившись поміж розтрощеного посуду, кіт злякано підстрибнув, на мить припав до землі, але вже за секунду був далеко від кухні та безпосередньої загрози власному дорогоцінному життю та здоров’ю. Ще за хвилю знов щось тріснуло, і полиця, яка зависла на одному цвяшку, обірвалася і глухо гепнулася поверх залишків ще не до кінця розтрощеного посуду.

Анна обвела розпачливим поглядом кухню. Невже це вона за кілька хвилин влаштувала тут такий грандіозний погром? Неймовірно.

Дмитро спантеличено глянув на Анну, тоді на вражаючі наслідки її діяльності й знов подивився на неї так виразно, що вона мимоволі позадкувала до дверей. Усе. Остання крапля. Здається, таки догралася.

Не очікуючи, чим для неї обернеться розгніваний погляд Дмитра, Анна прожогом вискочила з кухні й метнулася в пошуках надійнішого сховку. Забігла у перші-ліпші прочинені двері й хутенько зачинила їх за собою на защіпку. Все. Декілька хвилин відносної безпеки гарантовано. А далі?

Навпомацки просуваючись кімнатою, Анна наштовхнулася на якусь скриню і спробувала зрушити її з місця, а тоді, щосили впираючись у скриню руками та ногами, заштовхала аж під самі двері. Задля надійності поставила на неї крісло, стос книжок і ще щось, чого в темряві добре не роздивилася. Це ще п’ять-десять хвилин спокою. А потім?

Вона підбігла до вікна і визирнула на вулицю. Вікно не лише не заґратоване, але й не надто високо над землею. Можна вистрибнути і нічого собі не зламати.

Намагаючись не шуміти, Анна намацала засувку на віконній рамі й спробувала її відчинити. Від хвилювання руки погано слухались, і вона ніяк не могла впоратися з нею. Майже втративши надію, відчула, що засувка піддається — спочатку важко, тоді дедалі легше і вже зовсім легко.

Тихенько прочинивши вікно, Анна прислухалася до того, що діється на вулиці, тоді обережно визирнула назовні. Якщо хтось побачить, як вона вибирається звідси, — назавтра це як сенсацію рознесуть по цілому місті й скандалу не уникнути.

Декілька хвилин вона зосереджено вдивлялася в темряву довкола себе, тоді вихилилася з вікна якомога далі. В обличчя війнуло холодом і з поривом вітру декілька сніжинок заплуталося у її волоссі. Здається, все спокійно. Не чути жодного підозрілого шуму, навіть запізнілих перехожих ніде немає.

Підібравши спідниці, Анна вилізла на підвіконник і подивилася вниз. Не надто високо. Нічого їй не станеться.

Зістрибнувши з вікна додолу, вона таки трохи забила ногу, проте відразу підвелася, обтріпала запорошену снігом спідницю і побігла геть. Зупинилася в якомусь провулку. А що далі? Як пояснювати вуйкові, де вона затрималася до ночі? Може, сказати, що Дмитро не випускав її з хати?

Анна уявила собі реакцію вуйка на ці слова і мимоволі злякалася. Нещодавно вона щось таке ляпнула тітці й тепер має суцільні проблеми на свою голову. А Адам? Як відреагує на все це він? Може, щось порадить? Шкода, що його зараз нема в Жовкві.

Вона з тривогою глянула у нічне небо. Вуйко, напевно, давно шукає її по всіх колежанках, розпитує сусідів, а може, пішов до когось по допомогу. Сором який. Як їй тепер з’явитися вдома? Скажуть, що вона бозна де волочилася, з нею невідомо що там робили, а назавтра про це знатиме півміста.

Анна так ясно