Читати книгу - "Мальва Ланда"

Бумблякевич таким голосом, наче йшлося про зґвалтування його сестри.

— Я бачив її лише ззаду… Цього було доволі, щоби ніколи більше не сприймати серйозно її віршів. Коли часами натрапляю в давніх часописах на її ім'я, то враз переді мною сходить, мов сонце, її пречиста дупця… — І, вловивши знервований погляд Бумблякевича, спитав: — Це нічого, що я вдався саме до такого терміну?

— Що ви маєте на увазі? — не збагнув Бумблякевич.

— Я застосував у даному контексті слово «дупця» і вважаю його найбільш відповідним, коли мова йде про предмет високих почувань. Наприклад, мені зовсім не сподобалося, як у недавньому українському виданні «Коханець леді Чаттерлей» вжито було слово «зад» стосовно вищезгаданої леді. Це жахливо. Коханці не можуть обмінюватися подібними словами. Вже краще в приступі екстазу вжити щось зовсім вульгарне, це принаймні збуджує, а зад — це щось безпросвітньо кобиляче. А є ж бо такі чудові слова, як «дупця, дупелька, дупцюня, дупуся, дупусечка, дупапулька, дуплюська, дупампуся, дупочка, дуплюсечка, дупелюсточка, дуперлинка, дупівонія», а в деяких, жартівливих місцях, — «дупенція, дупокльоцик, дупендра, дупижмо, дупасія, дупекло». Можливо, ці англійці так і кажуть: «Який у тебе чудовий зад!» Але ми — українці! Ми так говорити не можемо. Для кожного свідомого українця жіноча дупця — це брама раю, герб нації. Саме герб. На нашому гербі повинен бути обрій, на якому сходить кругла дупця з золотим промінням на тлі синього неба. Бо справжнє обличчя жінки — це її дупа! А в свою чергу, кожна дупа має своє обличчя.

Цей Пупс все більше подобався Бумблякевичу.

— Ви справді мислите поетично, — сказав він. — Цікаво, які ваші вірші.

Транквіліон Пупс набрав постави римського патриція і прорік:

Так ніхто не кохав через тисячі літ,

Вже куди я не пхав — ти холодна, як лід.

Дивні скарби свої ти мені розпростерла.

Тільки вранці згадав, що ти вчора померла.

— Ну, це пародія на Сосюру, а я б хотів…

— Кий біс — на Сосюру! Та це Володька у мене й стибрив перші рядки, бо ж я цього вірша все 'дно не міг видрукувати. От він і скористався.

— То ви поет-еротик! Це для нашої поезії щось нове. Досі вона пишалася своєю цнотливістю.

— Раніше я писав звичайну лірику.

— Прочитайте, — попросив Бумблякевич не без підступної гадки, що зачувши котрийсь давній вірш Пупса, безпомильно відгадає, хто саме з поетів криється у цій личині.

Пупс наморщив чоло, щось промурмотів і став деклямувати:

Я в день той по місту, мов привид блукав,

Із пам'яті здерши кору,

ім'я твоє згіркле у роті жував,

Неначе печінку сиру.

Було те ім'я, мов п'янливе вино,

Воно моя сіль і мій хліб.

Я брів і дивився в закрите вікно,

Як дивиться мертвий у гріб.

Був день без'язиким, був сірим той день,

Неначе протерті штани.

Поніс мене вітер із листям вишень

І десь між будинків зронив.

Ти бачиш з вікна, як я гірко сміюсь,

Підкравшись з-за рогу тихцем.

О, прийде не раз ще до тебе Ісус

З моїм посмутнілим лицем.

— Ви — Михайль! — вигукнув тремтячим голосом Бумблякевич.

— Дайте спокій, — відмахнувся Пупс. — Це зараз не має жодного значення. Я тільки хочу сказати, що тепер чомусь мені багнеться всю цю поезію зґвалтувати, притому найбрутальнішим чином. Саме тепер, коли я припинив усі свої сексуальні поривання через похилий вік, мені багнеться чинити сексуальні надуживання на папері. В прозі це проявляється в диких сценах мордування і ґвалту. Я не можу писати цнотливо. Я задихаюся в усталених нормах української літератури. Мені хочеться підкласти під неї вибухівку, аби вся ця нефоремна споруда злетіла в повітря, і побудувати новий палац.

— Стривайте… ваші погляди мені добре знайомі… Вони близькі до тих, які висловлював Михайль Семенко. Признайтеся — це ви! І оце рідкісне слівце «багнеться»: «у ночі безмісячні темні самотні осінні замислені ночі… мені багнесь заплющити очі щоб тихо і мовчки страждати». Або вірш «Кондуктор»:

Багнеться бути кондуктором

На товарному потязі

В похмуру ніч

Темну ніч

Осінню дощову

Сидіти на тормозі

У колеусі

Зігнувшись і скупчившись

Дивитись у прірву рухливу…

— Дивитись у прірву рухливу… — підхопив Транквіліон і продовжив:

Про дні що минули

Що в серці зосталися

Ясними плямами

Про образи згодні

Заснулі у грудях навіки

Навіки

Мріять

Мріять

Вдивляючись в сутінь.

— Ви Семенко! — зблиснув Бумблякевич очима, що горіли від збудження.

Весь час, поки Транквіліон деклямував, він повторював за ним подумки кожне слово. Та щойно вірш закінчився, як Пупс знову прибрав того незворушного вигляду, за яким важко було розгадати, що в цей час у душі його коїться.

— Навіть не намагайтеся!..

— Ну, що ж тоді я запитаю в княгині. Вона ж таки повинна знати, хто ви насправді.

— Помиляєтесь. Це знав тільки покійний князь, який власне і сплянував мою втечу. А коли я кажу, що хочу підкласти вибухівку, то не для того, аби знищити, а щоби з тих самих цеглин скласти іншу будівлю. Себто на вершині не повинно бути місця для дутих авторитетів. Мусить відбутися переоцінка вартостей… Деколи я маю таке враження, що більша частина нашої літератури — це суцільне сюсюкання і загравання з народом. Народ хоче квашених огірків, а йому підкидають цукерочки. Народ хоче, аби йому дали по писку, а його пестять, мов малюка. Народ хоче, щоб його тицьнули носом у лайно, а його тицяють у пелюстки. І народ поволі дитиніє. Йому починає здаватися, що й справді уся його приваба — це дитяча безпосередність, лагідність, пісенність. І він, мов юродивий, починає спочатку розцяцьковувати квіточками піч, потім і цілу хату, вбирається в квітчасту одіж і співає квітчасті пісні. Я не знаю більш збабілого народу, ніж наш.

— А як же козаки?

— Козаки — це колишні половці. Себто, зовсім інша раса. Так, це українці, але найвищої касти. Вони й антропологічно дуже відрізняються від нас. Я маю на увазі козаків з діда-прадіда.

— То ви вважаєте, що половці не були тюрками?

— Якими тюрками? Побійтеся Бога! Чистої води європейці. Половчанки славилися незвичайною вродою, а їхні описи далекі від описів азіяток. Навіть половецькі могили і половецькі легенди оспівані нашим народом: Савур — могила, євшан-зілля. Де ви бачили, аби хтось оспівував ворога? Та й у «Слові о полку Ігоревім» автор ніде не сипле прокльонів на голови половців, а змальовує їх з такою повагою, що і русичів. Половці мали, як і козаки, малиновий стяг, білі хоругви. Половці були нехрещені, а тому автор їх називає «поганами», «дітьми