Читати книгу - "Ритуал"

ця завалена була блискучим, іскристим мотлохом.

Юта по гомілки загрузла в розсипі з перлів. Поміж перлами виблискували діаманти, подекуди пересипані золотими монетами. Уздовж стін височіли скрині, поставлені одна на одну, причому нижні подекуди тріснули від ваги, і з тріщин цих дивилося на Юту коштовне каміння.

Ага, подумав Арман.

Йому чогось стало сумно. Скарбниця драконів — межа мрій навіть для принцеси. Він знав, що зараз станеться — людина, що натрапила на купу золота, відразу втрачає розум та в захваті починає качатися по дорогоцінних розсипах.

Принцеса нахилилася й зачерпнула перли в жменю. Ну, подумав Арман, тепер розглядання, дурнувата посмішка, пересипання в долонях і щасливий сміх…

Юта дурнувато посміхнулася… і висипала перли на підлогу. Не висипала навіть, а впустила. Озирнулася. Витерла ніс рукавом хламиди.

Арман подався вперед.

Але принцеса — дивна річ! — не поспішала радіти жаданій купі золота. Пирхнувши — і Армановому вуху почулася в цьому фирканні зневага — Юта заходилася досліджувати скарбницю так само діловито, як до цього досліджувала клинописну залу й Органну кімнату.

Безформні золоті самородки, як такі, що не представляють художньої цінності, недбало відкидалися в дальній кут; у монетах цікавими були герби й профілі володарів. Траплялися серед них і такі, яких не бачив навіть палацовий астролог, а він же був знавцем древньої історії та свого часу давав принцесам уроки… В Ютиних очах палахкотіла та сама невгамовна цікавість, яку Арман побачив уперше внизу, в підземеллі, коли принцеса вперше намагалася розібрати стародавні тексти.

Ось вона добралася до скрині, що стояла окремо, взялася за кришку…

Кришка була важка, але і Юта була вперта. Крекчучи, вона таки відкрила скриня — і відсахнулася.

Всередині скрині все сяяло — навіть вона, принцеса, що виросла при дворі, за життя не бачила таких скарбів. Не просто огранені камені, не просто золоті зливки — скриня була повна готових прикрас, з яких кожна коштувала стільки, що на неї можна було обміняти половину королівства Верхня Конта.

Юта занурила обидві руки в скриню та схопила два оберемки намист, ніби два оберемки соломи. Приклала до своєї хламиди — не сподобалося, кинула.

Витягла із загальної купи вінець — її голова проскочила крізь нього так легко і непомітно, що Юта дуже здивувалася, виявивши замість вінця — нашийник. Насилу його стягла, подряпавши вухо. Роздратовано пожбурила. Нахилилася вперед, перевалилася через стінку скрині так, що аж ногами задригала в повітрі. Випросталася, потрясаючи цілим клубком чогось блискучого, неймовірно коштовного; а воно дзвеніло й плуталось в її руках…

І здригнулася. В клубку скарбів рука її натрапила на щось тепле. З несподіванки вона впустила коштовності, і всі вони разом з дзенькотом гримнули на купу золота.

Юта нахилилася. Ледь віддалік від іншої мішури лежала вервечка — нанизані на тонку золоту нитку кольорові кульки, причому кожна ніби світилася зсередини.

Принцеса простягла руку — так, вони були теплі, немов жива, зігріта кров’ю плоть. І вони точно світилися — Юта побачила відблиски на своїй долоні.

Чари. Горгулья, це чари!

Обережно, мов кошеня, вона взяла вервечку в руки. Вона була надзвичайно приємна на дотик, і Ютині пальці самі собою стали перебирати світні кульки.

Рожева… Лілова… Блакитна… Зеленувато-блакитна…

Ніжно-зелена…

Залунала музика.

Це не був придворний оркестр — хіба можуть мідні труби грати так зворушливо, так ласкаво? Теплий туман, м’який, мов найніжніша піна…

Яскраве жовтогаряче над зеленим… Сліпучо-біле над блакитним… Вона має крила, вона літає. Вона бачить землю згори, але це вже не земля, а морське дно… Коло неї снують золоті рибки з червоними хвостами, над головою зненацька спалахують зірки, і вона дотягується до них рукою…

…Арман мчав коридорами замка.

Надто пізно. Чому він не побачив одразу? Чому він дозволив… Тепер пізно.

Проте, упевнений, що спізниться, він все ж таки біг, вдаряючись об стіни й перестрибучи через сходи.

…Вона бере зірку в руки. Зірка вкрита срібною шубкою, і ось розплющуються двоє вишневих очей, усміхаються принцесі Юті… Юта всміхається у відповідь, золоті рибки плескають червоними плавцями… Прекрасна звіринка-зірка відкриває ротика…

Ротик обертається на всесвітньою діру.

Юта не встигла навіть закричати, а її вже тягло в немислиму слиняву пащу, а з нею рибок і зірки… Вона чіплялася за небо, небо рвалося, як мішковина, Юта навіть чула тріск… Світ згортався сувоєм, але, принцеса, б’ючись у корчах, увесь час бачила бічним зором дівчинку, що спокійно сиділа на стільці. Дівчинка пришивала до весільної сукні чорні ґудзики.

— Юто!!

Її смикнуло вбік. Дівчинка на стільці здивовано підвела голову, але в цей момент Ютине обличчя обпік ляпас, голова її мотнулася назад, і все зникло.

— Юто!!

Ще удар. Юта скрикнула й спробувала відіпхнути того, хто міцно тримав її в обіймах, але не відпускав, а тряс її й смикав, і вона раз у раз вдарялася обличчям об його груди.

— Н-ні… — видихнула вона.

Той, хто тримав її, завмер. Юта зуміла вівільнитися й подивитися на нього — Арман. Їй здалося, що він розлючений — блідий і навіть, здається, здригається від гніву.

Вона не придумала нічого ліпшого, ніж розридатися. Арман потримав-потримав її, та й відпустив.

— Замкни мене, — вона схлипувала.

— Замкну, — обіцяв він утомлено.

— На три замки…

— На чотири.

— Можеш побити мене, якщо хочеш…

— Поб’ю…

— Ні, правда, я заслужила!

— Заслужила. Ну годі, не плач.

— Мені погано… Голова…

— Минеться.

Він обережно вклав її на солом’яний матрацик. Вона ще раз схлипнула й запитала пошепки:

— Що це було, Армане? Хто й навіщо зробив цю річ?

Арман знизав плечима:

— Ніхто не знає… Колись такі штучки дарували ворогам на великі свята. Та, що в скарбниці, згубила казна-скільки життів… Може, це рослина або тварина. Може, це посудина для когось ненаситного, хто прагне пожирати й пожирати… Я вже був розпрощався з тобою, Юто.

Очі її від жаху зробилися величезні, як у всіма визнаної красуні.

* * *

Якийсь час після історії з вервечкою Арман не відходив від Юти ні на крок.

Йому це було дивно й незвично, та й вона почувалася незатишно. І все ж таки Арман певно вирішив не зводити з неї очей — ану щось трапиться, а він же за неї відповідає.

Він за неї відповідає. Чи не безглузде сполучення слів? Він за життя ні за кого, крім себе, не відповідав. Але занадто страшним був шлях сходами й коридорами, коли він поспішав їй на допомогу — і боявся спізнитися…

Втім, якби принцеса стала жертвою нещасного випадку — хіба це не позбавило б Армана зайвих турбот? Хіба питання болісного вибору, якого ніхто не скасував, не вичерпалося б саме собою?

Він заніс чарівну