Читати книгу - "Ритуал"

тільки герби та профілі володарів. Траплялися серед них і такі, що їх не бачив навіть палацовий звіздар, а він же був знавцем древньої історії і свого часу давав принцесам уроки… У Ютиних очах палахкотіла та сама невситима цікавість, яку Арман побачив уперше внизу, в підземеллі, коли принцеса вперше намагалася прочитати стародавні тексти. Ось вона добралася до скрині, що стояла окремо збоку, взялася за віко…

Віко було важке, але ж і Юта вперта. Крекчучи, вона таки відчинила скриню — і відсахнулася.

Усередині в скрині все сяяло — навіть вона, принцеса, що виросла при дворі, ніколи в житті не бачила таких скарбів. Не просто огранені камінці, не просто золоті зливки — скриня була повна готових прикрас, кожна з яких коштувала стільки, що можна було б виміняти половину королівства Верхня Конта.

Юта занурила обидві руки в скриню і, наче то була солома, витягла оберемок різного намиста. Приклала якесь до своєї хламиди — не сподобалося, кинула. Витягла із загальної купи вінець — її голова проскочила крізь нього так легко й непомітно, що Юта дуже здивувалася, виявивши замість вінця нашийник. Ледве його стягла, подряпавши вухо. Роздратовано пожбурила. Нахилилася, перевалилася через стінку скрині, аж ногами задриґала. Випросталася, потрясаючи цілим клубком чогось блискучого, неймовірно коштовного, дзвінкого й заплутаного…

І здригнулась. У клубку скарбів рука її наткнулася на щось тепле. З несподіванки вона впустила коштовності, і вони всі зразу з дзенькотом і брязкотом упали на золоту купу.

Юта нахилилася. Трохи віддалеки від усіх цяцьок лежала вервечка — нанизані на тонку золоту нитку барвисті кульки, причому кожна наче світилася зсередини.

Принцеса простягла руку — так, вони були теплі, немов жива, зігріта кров’ю плоть. І вони точно світилися — Юта побачила відблиски на своїй долоні.

Чари. Ґорґулья, це чари!

Обережно, мов кошеня, вона взяла вервечку в руки. Вона була незвичайно приємна на дотик, і пальці Ютині самі собою почали перебирати світляні кульки.

Рожева… Бузкова… Блакитна… Зеленкувато-синя… Ніжно-зелена…

Зазвучала музика.

Це не був палацовий оркестр — хіба можуть мідні труби грати так зворушливо, так ласкаво? Теплий туман, м’який, мов найніжніша піна… Жовтогаряче над зеленим… Сліпучо-біле над блакитним… У неї крила, вона літає. Вона бачить землю згори, та тільки це вже не земля, а морське дно… Навколо снують золоті рибки з червоними хвостами, над головою несподівано спалахують зірки, і вона дотягується до них рукою…

…Арман мчав коридорами замку.

Надто пізно. Чому він не помітив одразу? Чому дозволив… Тепер пізно.

Проте, впевнений, що спізниться, він усе ж біг, ударяючись об стіни і стрибаючи по східцях.

…Вона бере зірку в руки. Зірка вкрита срібною шерстю, і ось розплющуються двоє вишневих очей, усміхаються принцесі Юті… Юта всміхається у відповідь, золоті рибки аплодують червоними плавцями… Прекрасна тваринка-зірка роззявляє ротика…

Ротик перетворюється на всесвітню діру.

Юта не встигла навіть закричати, а її вже тягло в немислиму слиняву пащу, а з нею рибок і зірки… Вона чіплялася за небо, небо рвалося, як мішковина, Юта навіть чула тріск… Світ згортався сувоєм, але принцеса, б’ючись у корчах, увесь час бачила бічним зором дівчинку, що спокійно сидить на стільці. Дівчинка пришивала до вінчальної сукні чорні ґудзики.

— Юто!!

Її смикнуло вбік. Дівчинка на стільці здивовано підняла голову, але цієї миті Ютине лице обпік ляпас, голова її мотнулася назад — і все щезло.

— Юто!!

Ще удар. Юта скрикнула й спробувала відіпхнути того, хто чіпко тримав її в обіймах і не відпускав, а тряс і смикав, і вона раз у раз ударялася лицем об його груди.

— Н-ні… — видихнула вона.

Той, хто її тримав, завмер. Юта зуміла вивільнити голову й подивитися на нього — Арман. Їй здалося, що він розлючений — блідий і ніби аж здригається від гніву.

Вона не придумала нічого кращого, ніж розридатися. Арман потримав її, потримав — та й відпустив.

— Замкни мене, — вона схлипувала.

— Замкну, — обіцяв він утомлено.

— На три замки…

— На чотири.

— Можеш побити мене, якщо хочеш…

— Поб’ю…

— Ні, чесно, я заслужила!

— Заслужила. Та годі, не плач.

— Мені погано… Голова…

— Минеться.

Він обережно вклав її на солом’яний матрацик. Вона ще раз схлипнула й запитала пошепки:

— Що це було, Армане? Хто й навіщо зробив цю штуку?

Арман знизав плечима:

— Ніхто не знає… Свого часу такі штучки полюбляли дарувати ворогам на великі свята. Та, що в скарбниці, згубила не знати скільки життів… Можливо, це рослина чи тварина. Можливо, це посудина для когось ненаситного, наділеного єдиним прагненням — пожирати й пожирати… Юто, я вже, було, з тобою попрощався.

Очі її від жаху стали величезні, як у визнаної красуні.

Він заніс чарівну вервечку далеко в море й утопив у глибокій западині. На зворотному шляху його терзала думка — в яку халепу втрапила принцеса цього разу? Але вона зустрічала його, стоячи на вежі, і темний балахон її розвівався, наче піратський прапор.

Більше він нікуди надовго не вилітав.

У коморі знайшлися голки з нитками. Голки довелося довго драїти піском, проте Арман був радий — усе ж якась робота для Юти.

Потім вона сіла шити. Він сидів навпроти й спостерігав за цим непростим процесом. Принцеса раз у раз впускала голку, пирскала зі сміху і врешті-решт умудрилася пришити край полотна до низу балахона.

— Чого тебе вчили в палаці? Чим ти збираєшся порадувати майбутнього чоловіка?

Вона роздерла полотно ножем — тільки в центрі залишила цілий клапоть, а все інше — кошлаті торочки. Скрутила торочки в мальовничі джгути, припасувала в центрі мотузяний бантик і, спритно орудуючи каменюкою замість молотка та залізною шпилькою замість цвяха, прикріпила витвір над каміном. Шпилька міцно ввійшла в щілину між камінням; збоку все це скидалося на екзотичну квітку.

Арман здивувався. Юта зітхнула насмішкувато:

— Навряд чи майбутньому чоловікові це сподобається. Як ти гадаєш?

— По-моєму, чудово, — зізнався Арман.

Через кілька днів вона спитала, махаючи голкою:

— Пам’ятаєш, ти зізнався, що написав ті рядки, про тінь?

— І що? — Арман, здається, думав про щось своє.

— «Моя тінь лежить у скелях, маленька, мов зіниця мишеняти…»

— А-а, це…

— Хіба ти бачив, яка в мишеняти зіниця?

— Ні. Спробуй мишеня вловити, та ще й подивитися йому в очі!

Вона продовжувала махати голкою, не дивлячись на шиття. Погляд її затягло якимось туманом — здавалося, що вона розчулена й водночас здивована.

— Армане… Чи ти не міг би мені пояснити… Чого б ото тобі складати таке… ну, вірші, чи що?

Арман підняв брови:

— Вірші?

Юта розвела руками:

— У нас у палаці був придворний поет, він писав вірші на свята й складав на замовлення любовні послання…