Читати книгу - "Князь Роман Мстиславич та його доба. Нариси історії політичного життя Південної Русі XII – початку XIII століття"

боротьби з іноземцями, київський митрополит наполягав на передачі Галича Роману.[247] Враховуючи тісні зв’язки князя Рюрика та митрополита Никифора, ця інформація виглядає цілком реальною.

Звернення митрополита Никифора сприяло припиненню конфлікту київських дуумвірів, які з своїми полками вирушили до Прикарпаття. По дорозі Рюрик і Святослав почали “ділити шкуру невбитого ведмедя”: вирішувати кому буде належати після походу Галич. В літопису розповідається про прагнення Святослава стати одноосібним володарем “Руської землі”, для чого він “даяшеть Галичь Рюрику”. Останній в свою чергу повинен був віддати свої володіння довкола Києва (“… а собе (Святославу. – авт.) хотяшеть всеи Руской земли около Киева”[248]).

Така позиція, реалізація якої значно б посилювала Святослава Всеволодовича, перетворювала його в єдиного володаря Києва та Києвської землі, викликала невдоволення Рюрика, бо той не хотів “лишитися отчины”. Ймовірно, Рюрик, як і раніше, планував передати Галич Романові. Два наймогутніші на той час володарі Південної Русі розсварилися, а їх війська повернулися додому.

Не дочекавшись допомоги від сильних південноруських князів, галицькі бояри з антиугорського табору запорошують до себе молодого князя Ростислава Івановича (“Берладнича”). На цей раз претендент на галицький стіл мав незаперечні правові підстави виборювати Галичину. Ростислав був представником найстарішої гілки Ростиславичів: його дід Ростислав Володаревич був навіть старшим братом галицького князя Володимирка, батька Ярослава “Осмомис- ла”.[249]

У боротьбу за Галич вступив забутий всіма молодий князь, який довгі роки мешкав при дворі брата Рюрика смоленського князя Давида Ростиславича. Важливо відзначити, що Ростислав, судячи з усього, привернув, як ніхто з інших виборювачів Галича увагу і підтримку мешканців столиці Галичини. І тут, крім законності претензій на стіл, важливими моментами були неабиякі хоробрість і безкомпромісність в питаннях боротьби з іноземцями молодого князя.

В літопису звертається увага, що угорського королевича Андрія на той час підтримували лише ті бояри, родичів яких як заложників було вивезеного до Галича: “Мужи же Галичкии не бяхуть вси во одинои мысли, но чии бяхуть сынове и братьия у короля. То ти держахуся крепко по королевичи”.[250] Лише ціною величезних зусиль завойовникам на чолі з королевичем Андрієм вдалося подолати Ростислава, який був захоплений в полон і згодом отруєний,[251] проте суспільне напруження у Галичі досягло такої гостроти, що доля угорців тут була вже визначена. І тут на політичному обрії знову з’явилася постать Володимира Ярославича.

Дипломатія Володимира Ярославича

Розглядаючи літописне повідомлення про обставини повернення Володимира на батьківщину, невільно починаєш ставити під сумнів згадані вище критичні характеристики князя сучасниками. Дійсно, без певної вдачі, таланту, енергії йому навряд чи вдалося подолати величезні перешкоди на шляху до реалізації свої намірів.

Історія повернення Володимира Ярославича до Галича цікава і в іншому відношенні: її перебіг був пов'язаний з доволі широкою за географією дипломатією від Германської імперії до Суздальського князівства, володарі яких доклали чи не найважливіших дій у вирішенні питання про галицьку спадщину. Захопивши Галич і посадивши там королевича Андрія, угорський король Бела III обманув князя Володимира Ярославича, якому обіцяв допомогу, вивіз його до Угорщини і заточив у вежі.

Однак весною 1189 р. Володимир, розрізавши шатер на вежі і зробивши вірьовку, спустився з башти і утік. В цьому руському князеві сприяли два місцеві охоронця, яких він підкупив. Саме останні через невеликий час допомогли Володимиру дістатися до германського імператора Фрідріха I “Барбароси”. “Царь же (Фрідріх. – авт.), – розповідає літопис, – уведав есть сестричичь великому князю Всеволоду суждальскому ти прия его с любови и с великою чстью и преставя к нему мужь свои посла его Казимиру Ляхы, веля ему доправити Галича по своей воле. Ял бося бяшеть давати цареви по 2000 гривен сребра до года”.[252]

Думається, що обіцянка трибуту, а не родині зв’язки Володимира з Всеволодом вплинули на прихильне ставлення імператора до вигнанця. Фрідріх в той час не міг надати безпосередньої військової допомоги Володимиру, оскільки готувався прийняти участь у третьому хрестовому поході, однак доручив реалізацію намірів Володимира залежному від себе малопольському князю Казимиру.

Перш ніж продовжувати подальшу розповідь про події в Південно-Західної Русі, наведемо характеристику політичної ситуації в тогочасній Європі, що належить перу видатної дослідниці в галузі медієвістики О.А.Добіаш-Рождественської, авторки блискучої біографії англійського короля Ричарда I “Левове Серце”: “Європа кінця 1189 року під розливом третьої хрестоносної хвилі являє собою повну тривожного життя картину. Ні другий, ні згодом четвертий походи не змушують пригадати те, що пережито було в першому. Але третій був оточений тією ж урочистою всенародністю. Як сто років тому, на широких монастирських подвір'ях, у феодальних замках, на цвинтарях сільських церков і на міських площах не говорили ні про що, крім як про звістки, що приходили з Палестини. Численні знатні і незнатні воїни давно вже знаходилися на шляху в Палестину або висадилися на її берегах, поповнюючи ряди величезної армії, що зібралася у Акри і почала її облогу. Більш півсотні кораблів із півночі, що несуть ополчення норвежців, датчан, шведів і фризів, обігнули береги Іспанії. Фрідріх Барбаросса зі своєю німецькою армією торував собі шлях через гори і рівнини Малої Азії”.[253]

У серпні того ж року за наказом краківського князя Казимира воєвода Миколай направився з малопольським військом до Галича, вигнав звідти угорський гарнізон з королевичем Андрієм і посадив там Володимира Ярославича. В літературі при аналізі цієї події висловлюється думка, що цим походом на Русь Казимир порушив дружні відносини з Романом, а причини військової акції Кракова пояснюються тиском могутнього германського імператора Фрідріха I “Барбароси”.[254] Але така оцінка потребує певного уточнення.

Як ми бачили, ще у 1188 р. взаємини між краківським і волинським князями погіршилися, що було наслідком небажання малопольського князя допомагати Роману, який на той час докладав значних зусиль для посилення своїх позицій у Південно-Західній Русі. Тепер, використавши як привід доручення імператора допомогти Володимиру, польський князь вирішив втрутитися у події в Прикарпатті, де справи угорців різко погіршилися. При цьому польський князь, безумовно, прагнув реалізувати тут свої власні політичні інтереси: поширити на цей регіон польський вплив.[255]

Однак сподіванням Казимира не судилося здійснитися. Володимир і тепер показав здібності вести дипломатичні ігри, звернувшись за протегуванням до свого дяді суздальського князя Всеволода Юрійовича. Це було зроблено дуже завчасно, бо перший патрон галицького князя Фрідріх I знаходився у хрестовому поході (10 червня 1190 р. при переправі через невелику гірську річку Сальєф на кордоні Малої Азії та Сірії Фрідріх I потонув).

Володимир Ярославич визнав себе васалом північноруського володаря, який в цей час прагне зміцнити свої позиції на півдні Русі. Згідно літопису,