Читати книгу - "Шовковий шнурок"

Де вони? Не повірю, поки не пересвідчуся, що сказав правду!

— Хай пан візьме в кишені…

— В якій?

— Ось тут, зліва…

Спихальський потягнувся було рукою до кишені, як раптом одержав такого несподівано міцного стусана в груди, що відлетів на кілька кроків і впав у сніг.

Він зразу ж схопився. Кривий Юзек теж блискавично звівся на ноги і, ще важко дихаючи; підняв угору праву руку. В ній тьмяно заблищав кривий татарський ятаган.

— Так ось який ти посланець ясновельможного пана Моршти-на! — прошипів люто Спихальський. — Кинь ножа, лайдаку! Бо, клянусь ойцем, я уб'ю тебе!

— Тепер буде видно, хто кого, хе-хе! — глузливо хихикнув Юзек. — Тепер я сам відправлю тебе, мостивий пане, до праотців!

Вони поволі кружляли один навколо одного, мов півні. Юзек утекти не міг: розумів, що довгоногий супротивник зразу наздожене його. Та, мабуть, був не з полохливого десятка. У Спихальського ж мета була одна — заволодіти листом. Він міг скористатися з пістолів, але не хотів здіймати шуму, тому всю надію покладав на свою силу і спритність.

Перший не витримав Кривий Юзек. Бачачи, що супротивник не озброєний, він вирішив скористатися з своєї переваги і одним ударом ятагана покінчити з ним. Його напад був швидкий і рішучий. Ятаган блискавкою сяйнув у Спихальського над головою.

Але ще швидшим виявився пан Мартин. Мов обценьками, перехопив він занесену над ним руку своєю лівою рукою, а правою щосили затопив Юзекові в обличчя. Удар був такий міцний, що Юзек упав як сніп і лежав, не подаючи ніяких ознак життя.

— Ге-ге, паршивцю, та ти, як я бачу, слабосильний! — звернувся Спихальський до знепритомнілого ворога, витягуючи у нього з кишені тугий сувій паперу. — Сам винен, собачий сину!

З цими не дуже чемними словами він схопив Юзека за ноги і поволік до річки. З жалем глянув на ятаган, все ще затиснутий у того в кулаці, і, подумавши, що брати його не слід, щоб не став свідком цього вимушеного вбивства, підняв тіло над ополонкою і тихо пустив під лід.

Тим часом дрібний сніжок сіявся з похмурого неба і замітав сліди трагедії, що розігралася на березі Вісли. «До світанку й знаку не буде», — подумав пан Мартин і, сунувши глибоко за пазуху дорогоцінний сувій, поволі пішов на розшуки Арсена.

7

А тим часом на протилежному боці посольської садиби відбувалися події безкровні, але не менш драматичні.

Місце для спостереження Арсен вибрав незвичайне — на широкому, занесеному снігом дашкові надбрамної вежі. Тут було дуже холодно, бо наскрізь продимав вітер, зате безпечно, а головне — звідси весь двір посольства відкривався як на долоні.

Відразу ж Арсен помітив там якесь пожвавлення. Хтось із ліхтарем ходив біля конюшні та возівні. У будинку блимали вогники — то в одному вікні, то в другому, то в третьому. Раз чи два долинули людські голоси і кінське іржання…

Арсен весь перетворився на увагу, хоча й відчував, що ось-ось задубіє на цій високій, відкритій усім вітрам вежі.

Далеко за північ, коли з-за Вісли прокричали другі півні, від ганку посольського будинку від'їхали сани з халабудою. «Невже сам посланник вирушає кудись так рано?» — подумав Арсен.

Попереду саней підтюпцем біг ключник: біля пояса у нього подзенькували ключі. Чути було, як він важко дихає.

Арсен щільніше припав до засніженого дерев'яного дашка.

Ключник відімкнув браму, широко відчинив. Знявши шапку, став збоку, щоб дати дорогу саням, і Арсенові було видно його широку лисину. «Мабуть, посланника проводжає», — міркував козак, але тут же змінив думку, бо до його вух долетіли слова, якими перекинулися ключник з кучером, і які трохи прояснили картину і примусили Арсенове серце забитися частіше.

— Янеку, синку, назад скоро? — запитав ключник, коли кучер зрівнявся з ним.

Кучер злегка притримав коней.

— Не турбуйся, батьку, — відповів. — Передай матері, що до обіду повернуся. Хай припасе чарку горілки, щоб погрітися з морозу. Відтарабаню цього пана, — він показав батогом на будку, — до «Білого лебедя», а там він поїде в Париж на перекладних. А я — додому. Бувай, батьку!

Янек хльоснув батогом — коні дружно рвонули з воріт і помчали в сніжно-каламутну темряву ночі.

Ключник зачинив ворота, клацнув замком, а потім, щось бурмочучи собі під ніс, поволі побрів на подвір'я.

Арсен виждав, поки він зник у темряві, і стрибнув на землю.

— Холера яснаї Хто тутай? — почувся переляканий голос пана Мартина. — Це ти. Арсене? Звалився, як сніг на голову! Так можна чоловікові й карк зламати! — Спихальський вибрався із замету, куди пірнув, почувши, що відчиняються ворота, і обняв товариша за плечі. — Удача, пане-брате! Мам листа! Правда, довелося спровадити одного лотра на дно Вісли раків годувати…

— Це справді удача, — зрадів Арсен, здригаючись від холоду. — Але послухай, що я скажу. Щойно виїхав французький гонець, простує до Парижа. Гадаю, не з порожніми руками…

— Чому ж не схопив?

— Їх було троє. Крім гінця — кучер і ключник…

— Ет, яка невдача! А куди він поїхав?

— У тім-то й річ, що я не зрозумів… Кучер сказав — до «білого лебедя».

— До «Білого лебедя»? Чоловіче, але ж то корчма на познанській дорозі. І перша станція, де можна перемінити коней! — вигукнув Спихальський. — Ми їх наздоженемо!

— Далеко це?

— Верхи — дні або три години…

— Тоді не гаймо часу! Треба взяти коней і наздогнати будь-що!

Біжімо!

Вони щодуху мчали безлюдними засніженими вулицями до двору пана Мартина. Там вивели коней і погнали на познанську дорогу.

До «Білого лебедя» прибули вранці.

— Спізнилися! — скрушно вигукнув пан Мартин, побачивши вдалині білу куряву. Там швидко мчали і зникли за горою криті сани.

На подвір'ї корчми Арсен упізнав Янека, який копирсався біля своїх саней, але не подав і знаку, що знає його.

— Хлопче, де знайти корчмаря? — спитав, проходячи мимо.

— Де ж йому бути? В корчмі!

Господар корчми і заїзду, невисокий опецькуватий товстун, стояв за шинквасом. Краяв на широкій не зовсім чистій дошці хліб. В корчмі, незважаючи на ранній час, уже сиділо кілька подорожніх.

Арсен привітався і, перехилившись через шинквас, промовив тихо, але твердо:

— Іменем короля, пане, дай конейі Найкращих і негайно! А своїх ми залишимо тут — нагодуєш і напоїш. Зрозумів? Корчмар витріщився на нього.

— Матка боска! Приїздить один — іменем короля, приїздить другий — теж іменем короля… І всі вимагають найкращих коней, і негайно! А де бідному корчмареві їх узяти? Чим їх нагодувати?

Арсен кинув золоту монету.

— Я поспішаюі Швидко! Корчмар затис гроші в кулаці.

— В одну мить, вацпане! — Прудко викотився