Читати книгу - "Щоденник сотника Устима"

зупинити наступ, і грузинські сили змогли сконцентруватися на придушенні заколоту в Західній Грузії.

У вересні 1993 грузинська фракція абхазького парламенту в числі інших біженців була змушена залишити Сухумі і переїхати в Тбілісі. Таким чином, на сьогоднішній момент, крім не визнаного офіційним Тбілісі фактичного уряду Абхазії, продовжують існувати також Верховна рада й уряд Абхазької автономної республіки у вигнанні.

З 23 червня 1994 року на території Абхазії знаходяться «миротворчі сили» СНД - фактично це ті ж російські підрозділи, що дислокувалися тут раніше. Вздовж ріки Інгурі встановлена 12-кілометрова «зона безпеки». Єдиним районом Абхазії, що продовжувала контролювати Грузія до серпня 2008 року, була Кодорська ущелина.

РОЗДІЛ 7

Така війна - не зовсім чесна гра.

Грузини нас вважають за героїв,

А вдома шиють справу мусора.

Бунчужний Папай

У Тбілісі нас розмістили в шпиталі Святого Георгія. Незважаючи на великий брак медикаментів та обладнання, адміністрація робила все можливе, щоб поліпшити наше перебування. Над нами одразу взяло шефство «Об’єднання українок Грузії», яке тоді очолювала Леся Гонгадзе, мати відомого українського журналіста. Одразу, в перший же день, до мене прийшли журналісти республіканського телерадіо. Розмова велася про підписання договору між Грузією та Росією про припинення вогню та виведення важкого озброєння й техніки з зони конфлікту. Я дотримувався думки, що історія Росії - це історія оманливих договорів і невиконаних домовленостей. «Мир на Кавказі настане тоді, коли буде встановлено сухопутний кордон між Грузією й Україною в районі Новоросійська», - заявивши це, я завоював неабияку прихильність всього грузинського населення, яке на той час дивилося телевізор.

На другий день мене покликали вниз, у фойє. Приїхали двоє голів сільрад із Кахетії. Вони хотіли взяти до себе на оздоровлення поранених українських вояків. Оскільки обидва хотіли нашого приїзду, виникла суперечка. «Поїхали до мене, в мене такий виноград, вино, барани - ммм, пальчики оближеш!» «Не слухайте його, які в нього барани, коти облізлі!» «Це мої барани - коти? Та я тебе!» Ситуація почала виходити з-під контролю. Довелося заспокоїти наших кахетинців і пояснити, що за всього нашого бажання приїхати до них зможемо тільки після перемоги.

Медичний персонал ставився до нас напрочуд уважно. Щоправда, мене насторожувало занадто «оптимістичне» ставлення до моєї простреленої руки місцевого хірурга. Його заява мене вкрай насторожила. «Слухай, операція дуже складна. Невідомо, що взагалі з цього вийде. А нам вчора завезли класні німецькі протези».

«Е ні», - думаю. Так справа не піде, краще погана, але своя рука, ніж класний протез. До того ж із Києва повідомили - досягнуто домовленості, що нас лікуватимуть у київському військовому шпиталі. До розвалу СССР київський та ташкентський військові шпиталі вважалися найкращими. Отже, вирішили всіх поранених відправити додому.

У дорогу нас спорядили за першим розрядом: ковбаска, пляшка коньяку, а мене ще й, із огляду на жахливий стан моєї рани, антибіотиками й одноразовими шприцами забезпечили.

До летовища прибули пізно ввечері. Нас завантажили в літак і тільки тоді згадали, що він робить посадку на дозаправлення в Ставрополі. До Києва пального не вистачало. Можна тільки уявити, яку «теплу» зустріч нам готували. Не було жодних сумнівів - інформація в ставропольський ФСБ вже пішла.

Ми вже приготувалися ночувати в аеропорту, коли за годину до літака підігнали цистерну з авіапальним. Залишалось тільки дивуватись тій оперативності, з якою нашим грузинським друзям серед ночі, під час військового стану, вдалося її так швидко розшукати. Проблему ж із пасажирами, що летіли до Ставрополя, вирішили ще простіше. До салону зайшли грузинські прикордонники й заявили - посадки в Ставрополі не буде, поранених українців веземо прямо в Київ. Кого це не влаштовує - виходьте. І вже звертаючись до нас: «Мегобарі (друзі), дуже просимо - гранати окремо, запали окремо. Це все ж таки літак!»

Переконати їх, що жодної зброї, а тим паче вибухівки ми не веземо, нам так і не вдалось. Я здогадувався, як нас труситимуть у Києві. Тому, враховуючи українську національну рису - хазяйновитість (селянинові будь-яке залізяччя в господарстві знадобиться), мій заступник чотири рази робив ретельний обшук відправлених в Україну стрільців. Що найцікавіше, після кожного обшуку він знову й знову знаходив військові «сувеніри». Останній обшук провели біля трапу літака. Здавалося, все чисто. Та на другий день, після прибуття в Київ, я прочитав у газеті - «Після прибуття літака Тбілісі - Київ, з українськими добровольцями на борту, в смітнику прибиральниця знайшла гранату «Ф-1». У когось в останній момент не витримали нерви - скинув. Я здогадуюся, хто.

У Київ прилетіли вже пізньої ночі. На митниці нас зустріли на диво привітно. Офіцер-прикордонник, з огляду на мою забинтовану руку, навіть заповнив за мене декларацію. З митниками вийшло трохи складніше. На запитання до мене, хто я, відповів - «майстер чаєзбиральних комбайнів». Митник (хитро): «А що з рукою?» Відповідаю: «Упав з комбайна та просто на граблі, зламав руку».

Митник, звертаючись до Рути та Явора (той на ношах, із загіпсованою ногою): «Ви з ним?» «Ні, ні ми археологи».»А де копали?» Рута, замислено загинаючи пальці: «У Сухумі копав, у Мтісубані копав, але найбільше довелося копати в Шромах…» У цей час Явір, піднявшись на ношах, єхидно доповнює: «От там я й упав у яму, що він викопав, та зламав собі ногу».

Я, не дочекавшись кінця розмови, пішов до виходу з зали. Мене наздогнав поручник Байда: «Пане Устим, а вам не здається, що всі ці наші вбиті й поранені - даремні жертви, не наша війна? Мине десять, двадцять років, пам’ятатимуть тільки своїх ворогів - Московію, а про нас забудуть».

- Пане Байда, пам’ять буває різна. Після того, як Гулівер перехворів на дизентерію, пам’ять про нього назавжди залишилась у серцях ліліпутів. Так і про московітів. Судять та пам’ятають за вчинками. Особисто я думаю, що років через сто десь у забутому Богом гірському селі вчитель історії розповідатиме своїм учням: «Багато років тому була кривава війна за незалежність нашої батьківщини Грузії. Було в нас багато ворогів, ми всіх їх пам’ятаємо, але ми ніколи не забудемо й наших братів українців, які єдині зі зброєю в руках прийшли до нас на допомогу». Кров ніколи не проливається дарма. Пам’ятаєш слова пісні: «…міцна та сильна від Сяну по Кавказ»? Так от наші, діди почали з Сяну й програли, - на жаль. Ми почали з Кавказу. Що буде далі - побачимо.

На вулиці нас чекав військовий медичний автобус, щоб відвести до шпиталю. Була вже ніч, тому я, єдиний серед