Читати книгу - "Пан Ніхто"

зарадить і французька поліція.

Літній гарсон проходить повз нас із порожньою тацею. Тоні перепиняє його рукою.

— Вороне, вип'єте ще по одній?

— Якщо пригостиш, — непривітно відповідає Ворон.

— Два мартіні й два великих вина! — замовляє Тоні. Потім, спершись ліктями на стіл, утуплює в мене каламутні очі. — Ти мене, друже, не підбивай: кажеш про Мері, а думаєш про іншу.

— І гадки не мав.

— Розказуй комусь іншому. В усякому разі, вибір непоганий: я маю на увазі дочку старого…

— Через таких і виникали ускладнення.

— Щодо цього ти маєш рацію. А в тебе їх аж занадто. Як воно в тебе виходить, чоловіче, що ти стикаєшся з Кралевим?

— До чого тут Кралев?

— Як до чого? До того, що й ти. Він теж клюнув на Ліду. Двічі вже запрошував її на вечерю…

— Тихіше, — попереджую я. — Йде Младенов…

Младенов наближається у супроводі Димова і Кралева. Вони вмощуються за столом у кутку, де, як звикле, сидять гості. Якщо врахувати, що біля входу Милко зайнятий тоталізатором, то Центр у повному складі.

— Центр у повному складі, — кажу я.

— Усі восьмеро… Нічого, скоро нас лишиться семеро, — кидає Тоні, прилизуючи жовтими від тютюну пальцями своє довге волосся. — Але сім — кепське число…

— Хто ж одсіється? Невже я?..

— А хто ж іще?.. Не з моєї вини, звичайно.

— Не вдавай простачка: і ти допоміг. «Тільки сьогодні він прогуляв 60 франків», — нагадую його репліку того вечора.

— Казав те, що мусив казати, — виправдовується Тоні. — На моєму місці ти зробив би те саме.

Підходить гарсон з повною тацею, ставить нам два мартіні й іде далі.

— Ти від початку пристав до мене, — байдуже нагадую я. — Всі твої звіряння були приманкою.

— Я говорив те, що мені веліли, — повторює Тоні. — Якщо ти впіймався на гачок, вина не моя.

— Чому це я упіймався?

— Бо впіймався!

Тоні виливає півкелиха рідини собі в рот, запалює сигарету й посміхається.

— Ти маєш себе за хитруна і, можливо, таки станеш ним, якщо вже не став. Коли до тебе хтось чіпляється і починає настроювати проти шефів або нахваляється сам повернутися назад, що ти повинен зробити? Є три варіанти: погодитись, промовчати або піти до шефів і доповісти їм про все. Ти, звичайно, не погодився, бо не зрадник, але й не доповів. А треба було, якщо ти кмітливий. Тоді б ти витримав іспит.

— Зате ти справжній пройдисвіт, — кажу я, відпиваючи з келиха. — Коли б я доповів, то знаєш, що б було? Кралев примусив би тебе відмовитись од своїх слів і стверджувати, ніби все це казав я, а тепер намагаюся перекласти на тебе. Отже, в кожному з трьох випадків мене чекала однакова доля, бо Кралев вирішив її заздалегідь.

Я навмисно двічі повторюю прізвище Кралева, щоб уловити реакцію Тоні. Але він не реагує. Тоні вже так нализався, що навіть не заперечує своїх зв'язків з Кралевим, а якщо й заперечує, то зовсім протилежне:

— Чого б це вони заздалегідь вирішували твою долю, га? Хіба хтось що мав проти тебе?

— Проти мене? Звичайно, ні. Я дрібна риба. Але оскільки вони мають зуб на Младенова, а я ніби його людина, то все скошується на мені.

— Не бери це близько до серця, — заспокоює мене Тоні. — Макітра в тебе варить. Значить, ти не пропадеш. Шкода лише, що тобі вже не ссати двох маток.

— А ви як? Хіба ви ссете одну? Всі ви…

— Тс-с! — уриває мене Тоні, прикладаючи до губів прокуреного пальця. — Не плещи язиком! Сси собі скільки хочеш маток, умій тільки… Нічого, все ще попереду, навчишся…

— Ти ніби знову набрався… — байдуже завважує Милко, підсідаючи до нашого столу, наморений тоталізатором.

— З горя, братку… Шкода, що знову лишаємося без редактора.

Милко не звертає уваги на його слова, очима шукає офіціанта, знаходить його і мовчки замовляє собі питво, показуючи на келих Тоні.

Мабуть, Милко також втаємничений. Здається, всі вони втаємничені, крім мене.

— Вип'єте ще по одній? — запитує мовчазний Милко, коли гарсон приніс йому келих мартіні.

— Чому по одній? Вип'ємо більше, — озивається Тоні охоче. — Замовляй повну пляшку, годі вже гратися в чарки.

— Тобі не вистачає тільки пляшки, — бурмоче Милко. І звертається до гарсона: — Ще два келихи.

Та мені не вдається скористатися його щедрістю. З-за столу її кутку підводиться Младенов і незграбно прямує до нас,

— Емілю, ти не підвезеш мене додому?

Я встаю, рушаю за ним. Мені вже відомо, про що йтиметься. Тому я трохи здивувався, коли в «ягуарі» бай Марин завів мову зовсім про інше:

— Чим ти думаєш, коли підколюєш Ліду такими шпильками?

— Якими саме?

— Що вона, мовляв, невідь як одягнена, що в таке ганчір'я вдягаються лише шльондри… Невже, Емілю, я лопатою гребу гроші?

— Зачекай, бай Марине, я казав Ліді не про гроші, а про пристойний вигляд. Вона може витрачати на вбрання значно менше і мати пристойніший вигляд.

— Я казав їй те саме. «Візьми, — кажу, — собі одну-дві сукні в монопрі[1], як це роблять скромні жінки». А вона послухала Мері Лямур і накупила цього страхіття. А тепер давай, тату, гроші на нові туалети. Наче в мене їх хоч лопатою греби…

— Є люди, які таки загрібають їх лопатою, — підтакую я. — Хоч би й Димов.

— Я знаю, скільки одержує Димов. На його гроші також не розженешся. Особливо коли на твоїй шиї така, як Мері. — Младенов замовкає, кидаючи на мене швидкий погляд. — Їдь повільніше. Поспішати нікуди. Я хочу сказати тобі й дещо інше.

Отже, ми дійшли до головного. Я їду повільно, оскільки в цей час рух такий, що навіть при бажанні не розженешся. Та й відстань од Центру до Рю-де-Прованс надто мала для такої важливої розмови.

— Вже двічі чи тричі заходила мова про тебе. Я всіляко намагаюся відкласти остаточне розв'язання, однак ті двоє наполягають на своєму: вони хочуть збутися тебе. Кажуть, ми його не чіпатимемо, нехай собі живе, але щоб щез з-перед очей. Їм не потрібен наглядач.

— Гаразд, бай Марине. Якщо треба, я щезну.

Младенов кидає на мене оком, здивований несподіваним відступом. Я дивлюся просто себе, намагаючись прилаштуватись між старим «сітроеном» і довгим блискучим «б'юїком».

— Я, звичайно, не кину тебе в біді. Зроблю все, що зможу. Я вже де з ким переговорив, і, мушу сказати, відкривається чимало можливостей. Можеш піти у «Вільну Європу» і в інші місця, тільки май почуття міри. Наші емігранти, на жаль, здебільшого прості люди, а тут потрібні підготовлені хлопці, такі, як ти.