Читати книгу - "Усмішка: оповідання"

немов зосереджений шаленець. Якийсь час він шарпався й звивався, кричав, але тепер утомився та захрип від усього цього. Кілька разів до нього піднімалася матір, щоби промокнути йому чоло вологим рушником. Зараз Чарлз мовчав, і його руки були прив'язані до ніг.

Він відчував, як змінюються стіни його тіла, як пересуваються всередині органи, займаються вогнем легені, немовби палючі міхи з рожевим алкоголем. По всій кімнаті бігали світляні зайчики, так ніби десь у ній горів камін.

Тепер у нього вже не було й тіла. Все зникло. Воно нібито займало простір попід його шкірою, але тепер бриніло особливим вогненним пульсом та летаргійним наркотиком. Йому здавалося, що гільйотина охайно відсікла голову, і тепер вона лежала осяйна на опівнічній подушці, поки решта тулуба, нижче неї, досі жива, вже належала комусь іншому. Недуг ізглитав його тіло і, пожираючи, гарячково плодився й множився, продублювавши абсолютно все: куці волосинки на руках, нігті на руках, шрамики, нігті на ногах і навіть дрібна родимка на правому стегні — геть усе постало наново в ідеальній схожості.

Я мертвий, думалося хлопцю, мене вбито, проте я живий. Моє тіло мертве, але через хворобу про це ніхто так і не дізнається. Я ходитиму, але це буду не я, а щось інакше. Щось погане, щось лихе, щось настільки велике і лихе, що не лізе ні в які рамки уяви. Щось, що купуватиме взуття, питиме воду і, можливо, навіть одружиться одного дня та накоїть більше зла на світі, ніж будь-хто і будь-коли.

Тепер жар крався його шиєю, потрапив на щоки і розлився ними, немов гаряче вино. Палали губи, палали повіки, геть як листя, що зайнялося полум'ям. Ніздрі вивергали синій і такий слабкий-слабкий вогонь.

От і все, пронеслося в думках. Воно заволодіє головою та мозком і керуватиме кожним оком та кожним зубом, кожним клаптиком звивин, кожною волосинкою, кожним закрутком у вусі, аж поки від мене нічогісінько не залишиться.

У мозку ніби ртуть закипала. Ліве око заплющилося-згорнулося, ніби равлик, і сховалося поглибше. Він осліп на ліве око. Більше воно йому не належало. То була ворожа територія. Язик занімів, наче його відтяли. Затерпла і ліва щока. Перестало чути ліве вухо. Воно належало комусь іще. Оця річ, що зараз народжувалася, ось ця мінеральна істота, яка заміщала дерев'яну колоду, ось ця хвороба, що заміщала здорову тваринну клітину.

Хлопець спробував закричати і подужав подати голос, гучно, високо і різко в своїй кімнаті, поки тонув його мозок, поки він утрачав зв'язок із правим оком та правим вухом — він став сліпим та глухим, суцільний огонь, жах, паніка та смерть.

Він перестав кричати ще до того, як вбігла та стала біля ліжка його мама.

* * *

Ранок нагодився добрим та свіжим, на попутному вітрі стежкою через двір до будинку ввірвався лікар. У вікні горішнього поверху стояв повністю одягнений хлопець. Коли йому знизу помахав лікар та спитав: «Що це в нас таке? Вже став на ноги? Господи Боже!» — Чарлз не відповів.

Лікар піднявся нагору майже бігцем. У спальні він зупинився і спробував віддихатися.

— Ти чого зірвався з постелі? — різко спитав лікар. Постукав його запалі груди, зміряв пульс і температуру. — Просто дивовижно! Геть здоровий! Христом-Богом присягаюся, здоровий!

— Я більше ніколи в житті не хворітиму, — тихо заявив хлопець, і далі визираючи з вікна. — Ніколи.

— Сподіваюся, не хворітимеш. Слухай, у тебе ж абсолютно нормальний вигляд, Чарлзе!

— Лікарю?

— Так, Чарлзе?

— Можна я зараз піду до школи? — попросився він.

— Завтра — самий раз. Завзяття тобі не позичати.

— Так. Я полюбляю школу. І дітей. Я хочу з ними гратися і борюкатися, а ще плюватися, смикати дівчат за хвостики, тиснути руку вчителям, обмацати всі пальта в гардеробі, хочу вирости і подорожувати по всьому світу, одружитися, завести купу дітлахів, ходити до бібліотеки, брати книжки почитати і... я хочу робити геть усе, — проказав Чарлз, розглядаючи вересневий ранок. — Як там ви мене назвали?

— Що? — спантеличився лікар. — Я просто гукнув тебе на ім'я, Чарлзе.

— Мабуть, краще вже таке ім'я, ніж ніяке, — здвигнув плечима хлопець.

— Радий, що ти хочеш повернутися до школи.

— Я і справді дуже хочу, — всміхнувся хлопець. — Дякую за допомогу, лікарю. Потиснімо руки.

— Навзаєм.

Вони поважно потисли одне одному руки, і свіжий вітер залетів у відчинене вікно. Майже хвилину тривало рукостискання всміхненого хлопця та лікаря, котрому він намагався віддячити.

Зі сміхом він бігцем провів лікаря вниз по сходах та до машини. За ними попрощатися рушили щасливі батьки.

— Кров з молоком! — сказав їм лікар. — Неймовірно!

— І дужий, — промовив батько. — Вчора вночі самотужки вибрався з пасків. Правда ж, Чарлзе?

— Справді? — перепитав хлопчина.

— Правда! Але ж як?

— Ой, — відмахнувся він. — Тю, то було давно і неправда.

— То було давно і неправда!

Вони всі дружно посміялися, і поки вони реготіли, тихий хлопець став босою ногою на тротуар і просто торкнувся, провів нею по мурашках, які метушилися на доріжці. Поки батьки теревенили з лікарем, він потайки, із осяяним поглядом, стежив, як завмерли та попадали на цементі комашини. Він відчув, як вони похололи.

— Прощавайте!

Махаючи їм рукою, лікар поїхав собі геть. Хлопець рушив першим. Ідучи, — він вглядався в ту сторону, де виднілося місто, і став мугикати собі під носа стареньку пісеньку «Шкільні дні»[17].

— Добре, що з ним знову все гаразд, — проказав батько.

— Тільки послухай, як він поривається в школу!

Хлопець тихо розвернувся і обійняв обох батьків зі страшенною силою. Кожного поцілував по кілька разів.

А потім, не промовивши жодного слова, поскакав до себе нагору.

У вітальні, перш ніж інші зайшли, він хутенько відчинив клітку з птахами, пропхнув руку всередину і один раз погладив канарку.

Потім замкнув дверцята, відійшов і зачекав.

Так померла Рябушинська[18]

Переклав Богдан Стасюк

Холодний, мов камінь, труп чоловіка лежав у льодяному цементному мішку сутеренів. Повітря бриніло невидимим дощем, і люди зібралися подивитись на небіжчика, геть ніби на якомусь порожньому пляжі, куди це тіло вранці вихлюпнули морські хвилі. Сила земного тяжіння наче вв'язувалася в цій єдиній підвальній кімнаті у якийсь фокус, до якого линули тепер всі погляди присутніх. Під її дією опускалися кутики вуст