Читати книгу - "Покладіть її серед лілій"

Амбал наближався до мене, прокладаючи собі шлях крізь чагарники. Але кущі серед пісків вимагають поваги до себе. Вони не люблять, коли їх долають стрімко, тож той тип не зробив і кількох кроків, як перечепився об корч і розтягнувся на піску. Це дало мені змогу скочити на ноги й побігти до відкритого місця поміж заростями. Якщо ми приречені боротися, то я не мав наміру робити це серед кущів, трави та пнів. Той чолов’яга був набагато важчий за мене, і удар мав не гірший за копняк мула; до того ж я все ще не міг отямитися від недавнього стусана в шию. І не хотів отримати ще один такий. Єдиний спосіб подолати здоровила — боротися з ним на відкритій місцевості, щоби було куди відступати та знову напосідати на нього.

Уже за кілька секунд він був на ногах та рвонув за мною вслід, і робив це дуже швидко. Наздогнав мене, коли я вже виходив із заростей. Я відбив його перший натиск і поцілив йому в ніс, коли він поткнувся до мене вдруге, але натомість отримав такий удар у голову, від якого в мене клацнули зуби.

Коли він укотре кинувся на мене, місяць уповні освітив його лице. Це було не обличчя людини, а холодна й жорстока маска головоріза, котрий налаштований на вбивство, й ніхто та ніщо його в цьому не зупинить. Я відскочив назад, описав коло і вперіщив йому кулаком у скалічене вухо, від чого той тип аж заточився. Це надало мені впевненості. Нехай він сильний, але і в нього можна поцілити та дошкулити йому. Він рохкав, присідав, мотав головою і виставляв уперед руки з розчепіреними пальцями. Я не став чекати чергового нападу і почав молотити амбала кулаками. Але цього разу він заховав обличчя, натомість схопив мене за лацкани піджака і потягнув до себе.

Я хотів копнути його коліном, але він розкусив цей маневр, і основний мій удар припав йому на стегно. Однією рукою він схопив мене за горло, я ж примудрився поцілити йому кулаком межи ребра. Він знову рохнув, але його пальці, мов сталеві гаки, продовжували стискати мені горлянку.

Отоді я взявся за нього всерйоз. Знав: щойно почну слабшати — мені кінець, а таке паралізуюче стискання горла, якщо я негайно не покладу цьому край, виснажить мене за кілька секунд. Тоді я й садонув йому кулаком межи ребра, але він не ослабляв хватки, і мені довелось устромити йому пальці в очі.

Він хрипло скрикнув, відпустив мою шию і хитнувся назад. Я подався за ним, обхопивши його поперек. Він схопився за очі, але мало чим міг собі зарадити. Я кинув його на коліна. Не було сенсу збивати об нього кулаки, тож я відступив, чекаючи, поки він отямиться. Дихання його радше нагадувало схлипи. Він хотів, було, звестися на ноги, але це йому не вдалося. Зі стогоном спробував допомогти собі підвестися руками, а я саме цього й чекав. Примірився і поцілив у нього кулаком. Удар припав йому на щелепу. Тип відлетів назад, гепнувся на пісок і почав плазувати, мов поранений ховрашок; спробував звестися на ноги, але похитнувся і знову випростався.

Я підійшов до нього. Він був у відключці, й, дивлячись на те, як кров струменить із кутиків його очей, я його пошкодував. Не мав наміру аж так відколошматити амбала, але йшлося про життя — його чи моє. Принаймні, я його не вбив.

Нахилившись, зняв із нього широкий шкіряний пояс та зв’язав руки. Своїм паском обв’язав йому щиколотки.

Він був надто важкий, щоб його нести, а мені вкрай були потрібні й телефон, і револьвер. Я подумав, що нічого з ним не станеться, допоки я повернуся, отож розвернувся і поспішив до свого бунгало. За кілька хвилин мені знову довелося розбудити Міффліна. Цього разу він заревів, мов скажений шершень, по якому поцілили мухобійкою.

— Годі вже, годі! — заспокоїв я його. — У мене тут є Дван.

— Дван? — гнів умить полишив Тіма. — У тебе?

— Так. Приїжджай! І прихопи автофургон із хлопцями. Хочу хоч трохи сьогодні поспати.

— Дван? Але Брендон сказав....

— До біса, що сказав Брендон! — гаркнув я. — Приїзди якнайшвидше і забирай його!

— Чекай! — з відчаєм сказав Міффлін. — Я вже їду!

Коли я саме жбурляв слухавку на апарат, звідкілясь із пісків пролунав приглушений постріл. Два кроки — і я був уже коло комода. Відчинивши шухляду, вихопив звідти свій поліцейський револьвер 38-го калібру. Ще не стихла луна від того пострілу, як я вже опинився на порозі бунгало. Не кинувся зопалу на яскраво освітлене подвір’я, а стояв, озираючись довкола, на неосвітленій веранді, нічого не бачачи, нічого не чуючи, нажаханий до смерті.

Потім десь далеко — аж за пальмами — завелася машина і помчала геть зі скреготом гальм.

Я боязко спустився сходами веранди, тримаючи револьвер у витягнутій руці, й пішов садом у напрямку піщаних дюн. Звук машини, що від’їжджала, ставав усе менш чутним і нарешті завмер.

Підійшовши до Бенні Двана, я схилився над ним. Хтось поцілив йому з близької відстані у скроню. Куля роздробила частину черепа й обпекла розплющене вухо.

Здоровило виглядав тепер цілком невинним і самотнім. А також абсолютно мертвим.

Маленька блондинка, яка відповідала у нашій конторі на телефонні дзвінки, сором’язливо мені посміхнулася, коли я рвучко відчинив двері з матового скла, на яких золотими літерами було виведено: «Універсальні послуги» і, справа, маленькими буквами: «Виконавчий директор: Віктор Меллой».

— Доброго ранку, містере Меллою, — привіталася вона, демонструючи рівні білі зубки. Мала кирпатого носика і манери цуценяти. Відчувалося, що варто лише поплескати її, щоб вона помахала хвостиком. Миле