Читати книгу - "Нестор Махно"

відпочинок своїй армії, поповнити запаси набоїв за рахунок наскоків на міста та військові частини. Крім того, вихід із рідних місць мав припинити відхід з Повстанської армії місцевих мешканців «на різдвяний вечір, до жінок», послабити червоний терор по рідних селах.

У грудні 1920 р. за підписами Раковського та Фрунзе з’явилася інструкція з боротьби проти народу. На населення сіл складалася відповідальність за вибухи, руйнування мостів, залізничних колій, телеграфу та за інші провини, за «найменшу шкоду, заподіяну представникам комнезамів, що сприяють Радянській владі» (і далі цілий список «недоторканних осіб»). Розстріли заручників, спалення хат, знищення сіл артилерійським вогнем, арешти сімей повстанців та «переселення» їх до концтаборів чи Сибіру — ось далеко не повний перелік першочергових заходів влади. По селах, оголошених «контрреволюційними гніздами», усіх, хто яким-небудь чином був пов’язаний з махновцями, — розстрілювали. Олександрівський ревком вимагав «не зупинятися перед повним спаленням поселень».

Переправившись на Правобережжя, махновці вже 25 грудня наштовхнулися на значні сили Червоної армії поблизу Софіївки. Витримавши бій із частинами 11-ї і 14-ї дивізій 1-ї Кінної армії, махновці продовжили свій шлях на Захід. Наступного дня біля с. Компаніївка махновці були оточені вищезгаданими дивізіями, якими командували О. Пархоменко та В. Коробков. Оточені кількісно більшими силами, махновці вислали в бік кінармійців своїх розвідників, що зав’язали з ескадроном червоних переговори й розмови з пропозиціями братання, при цьому було знайдено багато знайомих з обох боків. У цей час по балках махновці оточили 1-шу кавбригаду червоних, стрімкою атакою і вогнем кулеметів збили її розтягнуті фланги, після чого бригада, не встигши розгорнутися, в паніці втекла. На плечах утікачів махновці розгромили частини, що їх оточили, і вийшли з «мішка».

Коли махновці увійшли під виглядом червоних відділів у с. Новоукраїнку, Махно наказав червоному воєнкому забезпечити їх фурами, а потім оточив та обеззброїв радянський полк. У ті дні до армії Махна тимчасово приєднуються загони Чорного Ворона та загони, що діяли в районі Саврані. У Махна зібралося 8 полків кінноти, кілька кулеметних полків, махновці діяли уже трьома окремими групами: Махна, Удовиченка та Чорного Ворона. Загони батька з ходу взяли Вознесенськ та Саврань.

Закріпитися в районі Помошна—Піщаний Брід махновцям не вдалося: частини 1-ї Кінної армії, дивізії Червоного козацтва, кавбригада Котовського знову оточили Повстанську армію. 31 грудня махновці провели ряд боїв біля сіл Тальне та Маньківка проти 8-ї дивізії Червоних козаків Примакова, 17-ї кінної дивізії Котовського, 14-ї кінної дивізії Пархоменка, 11-ї кінної дивізії Коробкова, 6-ї кінної дивізії Гродовикова. Шлях махновцям на Захід — на Поділля перекривала 12-та червона армія. Дійшовши до Умані, махновці несподівано повертають на північний схід. 2 січня махновці опинилися в повному оточенні. Спочатку махновцям вдалося посіяти паніку серед червоних частин, розбити піхотний полк і вийти з оточення. Але незабаром вони знову потрапили в нове кільце. Бій махновців із червоними кіннотниками тривав цілий день. При маневрі під час бою під махновськими тачанками провалився міст, обоз армії, 40 кулеметів, 6 гармат опинилися в руках червоних. Відірватися від переслідування махновцям удалося лише завдяки сильній хурделиці та кулеметному вогню з 50 тачанок, що вишикувались в лінію і відкрили вогонь по переслідувачах.

Наступного дня в с. Бучки махновський полк Марченка випадково наштовхнувся на штаб дивізії Пархоменка. Спочатку Марченкові вдалося видавати свій полк за червоних, наблизитися до штабу Пархоменка і навіть поговорити з ним. Тому роззброєння махновцями червоних відбулося швидко і безкровно. Червоні командири від несподіванки не чинили жодного опору. Опинившись у махновському полоні, уславлений командир Пархоменко благав залишити його живим і прийняти в махновські частини навіть рядовим, аби боротися з комуністами. Махновці розстріляли комдива Пархоменка разом з усім штабом 14-ї дивізії та командувачем групи військ. Загін махновця Щуся теж наштовхнувся на штаб червоного полку й знищив захоплених у полон командирів та комісарів.

Повернувши Повстанську армію в бік Києва, Махно вирішує залучити до своєї армії отамана Орлика, який діяв поблизу Фастова. Від Орлика до Махна прибули уповноважені повстанці для укладення військового союзу. Однак через постійне переслідування зустрітися з Орликом Махнові не вдалося. На шляху махновців до Фастова стояли міцні загорожі з червоних частин та панцерних потягів. Такі ж загорожі не допустили Махна в ліси Холодного Яру, де він хотів кілька днів відпочити і домовитися з місцевими повстанцями. До Махна прибули отамани-самостійники, яких він давно розшукував: Струк, Пономаренко, Радченко, Мартиновський, Радчинський з 300 повстанцями. Ці отамани не виявили особливого бажання увійти до складу Повстанської армії, однак заявили про свою підтримку і попросили зброї. Повстанці Київщини видалися махновцям «обірваними і жалюгідними», погано озброєними, до того ж Махно зрозумів, що місцеві повстанці нікуди з рідних місць іти не збираються.

Через ожеледицю, сильний мороз, рух по горбистій місцевості махновцям довелося кинути частину своїх тачанок та артилерії. Маневр армії для батька утруднювався незнанням місцевості, до того ж коні повстанців позбивали копита, не було де їх підкувати. На зборах штабу було вирішено залишити Київщину та перейти на лівий берег Дніпра. Значно виснажившись протягом двотижневого рейду, вони мріяли про відпочинок та «спокійний район». Під час рейду батько був двічі поранений (27 грудня 1920-го та 2 січня 1921 р.) і потребував негайного лікування.

7 січня махновці по льоду перейшли Дніпро, вийшовши в Золотоніський повіт. Під час переправи вони зазнали нападу будьонівців і кинули 3 гармати та 50 тачанок із кулеметами. Але, незважаючи на ці втрати, махновці мали ще значні сили (3 тис. шабель, 1 тис. багнетів, 120 кулеметів, 8 гармат).

12 січня неподалік від містечка Хорол махновці потрапили в оточення з частин 1-го корпусу Червоного козацтва, 11-, 14-, 17-ї кавдивізій, 7-ї стрілецької дивізії, двох окремих бригад управління Південним фронтом, Заволзької бригади, бригади червоних курсантів, 3 полків ВНУСу, 4 панцерних потягів (усього 30 тис. червоних). Фрунзе знову вважав, що знищення Махна — справа кількох годин. Кільце почало стискатися, але батько вирішив відбиватися до останнього. Оточення було повне і подвійне, а бій тривав три години. Випадок і цього разу допоміг Махнові зберегти армію. Вирватися вдалося через лінію панцерних потягів, що стояли на залізничній колії Кременчук—Хорол. У махновській канцелярії знайшлося посвідчення розстріляного червоного командира. З цим документом під виглядом червоного командира один із махновців з’явився до командира потяга і запевнив останнього, що між панцерними потягами мусить пройти полк будьонівців. Махновці під червоним прапором