Читати книгу - "Сміх. Біологія, психіка, культура"

зовсім не кумедні! Відсіяні й віднесені до рубрики незначних дрібниць суспільного життя, жарти, потішні витівки, фарси не викликали справжнього інтересу в етнологів, які переймаються насамперед і цілком правомірно тим, щоб дослідити різні сфери життя, соціальної організації, родинних зв’язків, економіки, політики, ідеології і описати матеріальну культуру. Те, що вони й зробили з величезною серйозністю та гідними поваги досягненнями.

«Вивчення правил, функцій, ментальностей, структур і їхніх різноманітних поєднань, — пише Ж. Дювіньо, — безсумнівно, відповідає твердому намірові визначити незмінні, зв’язні та тривкі риси суспільства. Вони нечасто говорять нам, як жінки й чоловіки приймають, зносять, обходять, викривляють ці непомітні елементи контролю і припису, що визначають культуру. Ми мало знаємося на тому, яким життям живе наше суспільство… В кращому разі нас відсилають до маргінального, нетипового; стільки термінів, з якими намагаються заклясти те, чого не розуміють. Легко залишити поза увагою, скажімо, безцільне блукання вулицями, очікування, ігри, пристрасті, безсенсові моменти існування… Це нас відносить до невивченого регіону людського досвіду… Чи не належать комічне, насмішка до непроясненого і несходимого регіону?»

Справді, цей «непрояснений і несходимий регіон» людського досвіду, який виражає смішне та сміх, порушує чимало запитань: про визначення його меж у тканині соціального й повсякденного життя груп, про його структуру, функції, множинні й поліморфні практики, оточені позитивними й негативними правилами, його культурно та історично зумовлені репрезентації, можливі стосунки й артикуляції з іншими ділянками соціального життя.

Отже, доводиться констатувати, що антропологічна проблематизація смішного і сміху виявляється нерозробленою. Однак якщо ми продовжимо наш підхід, який полягає в застосуванні позитивного й об’єднавчого поняття комунікації, то сміх, лице-вокальна комунікація, що передає афективні сигнали задоволення, агресивності, тривоги (з якою або вдалося впоратися, або ні), відповідає також комічному смішному, зрозумілому як інша форма доволі своєрідної соціальної комунікації. Відштовхуючись від цього, ми можемо поставити прості запитання, що стосуються будь-якої соціальної групи: хто сміється? Як сміються? Чому сміються? Де і коли сміються? З кого, з чого сміються? З ким сміються? Хто смішить? Таке запитування орієнтуватиме наше прочитання класичних етнографічних текстів про історично й географічно різні групи, в яких згадуються сміх і смішні факти. Розгляд під таким новітнім кутом зору віднині дорогоцінних етнографічних документів дасть нам підґрунтя для аналітичного і синтетичного осмислення, допоможе сформулювати дієві гіпотези, що проливають світло на соціокультурне кодування сміху.

II. — Етнографічні дані

1. Вступ. — Ми свідомо добираємо тексти, присвячені різним аспектам соціального життя етнічних груп, які вирізняються на основі критерію належності до визначеного географічного ареалу. Однак ми зосередимося саме на етнічних групах Америки, які вже стали предметом попередніх досліджень. Щодо Америки, ми обговоримо:

— з Клодом Леві-Стросом — соціальне та родинне життя індіанців намбіквара, про яких оповідається в «Сумних тропіках»;

— з П’єром Кластром — життя гуаякі в Парагваї («Хроніка індіанців гуаякі»);

— з Доном Талаєсвою — соціальне життя хопі та їхніх відомих сакральних блазнів («Сонце хопі»).

• Щодо Африки, крім розвідки Франсуа Еритьє-Оже, в якій ідеться про сміх африканських дітей, опублікованої у спеціалізованій літературі, ми натрапляємо у К. Тернбула на згадки певного типу сміху і смішного в народності ік на північному сході Уганди. Цей сміх виникає в контексті трагічної соціальної зміни, яка призвела до глибокої дезорганізації суспільного життя племені, якому загрожувала гостра небезпека: голод. Але чи можливо сміятися, коли на кону стоїть виживання людей?

2. В Америці

А. Нашу увагу насамперед привертає народність намбіквара.

«Традиційна або осучаснена, — зазначає Леві-Строс[52], — вона продемонструвала нам одну з найбідніших форм соціальної і політичної організації, яку можна тільки уявити». Це напівкочове населення Центральної Бразилії живе дрібними гуртами.

• Леві-Строс деякий час мешкав у одному з таких гуртів, що складався з близько 23 членів, поділених на шість сімей — сім’я вождя (його три дружини і дочка-підліток) і п’ять інших; кожна складається з подружньої пари та одного-двох дітей. Між їхніми членами діють зв’язки спорідненості, й правила преференційного одруження вимагали поєднання з племінницею (дочкою сестри) або крос-кузиною. Так, від народження двоюрідні брат і сестра називаються нареченими, тоді як паралельні кузени називаються братами й сестрами і не можуть одружуватися одне з одним.

• Тут спостерігається подвійна економіка: чоловіки — мисливці й садівники, жінки — збирачки. Так пара формує економічну спілку й непохитний елемент реальності.

• Ватажок мовою намбіквара зветься «уліканде», тобто «той, хто об’єднує» або «той, хто поєднує разом». В основі його влади лежить згода, і саме вона підтримує легітимність. Вождь не має права примушувати будь-кого; він має завжди вчиняти добре й навіть краще за інших. Вождь має владу, але він повинен бути великодушним. Він має обов’язки, але може отримати кількох жінок. Між ним і групою зберігається постійно відновлюваний баланс переваг і привілеїв, послуг і зобов’язань.

• Крім обов’язків і великодушності, він має бути доб­рим співцем, танцюристом, «жвавим веселуном», завжди готовим розважити й розсмішити свій гурт, скрашуючи монотонне повсякденне життя.

• Гурт організований у групи чи мікротовариства:

— чоловіки зайняті полюванням, садівництвом, плетінням кошиків, виготовленням луків і стріл, навіть музичних інструментів;

— жінки опікуються вихованням дітей, куховарять, займаються збиральництвом, а також деякими ремеслами;

— діти залишаються «припнуті» до своїх матерів аж до моменту відлучення від грудей, тоді як дівчатка й молоді жінки утворюють солідарні й однорідні групи, всередині яких панує співучасть і злагода. Натомість хлопці, здається, скоріше залишені кожен сам на себе, не спромігшись сформувати цілісну спілку.

• Не забуваймо про присутність тварин: собак, півнів, курей, мавп, папуг, статус і функції яких усередині групи чітко розподілені.

• Розмірений хід повсякденного життя намбіквара забарвлений і підкреслений смішним і сміхом. Так, під час виконання хатніх або ремісничих робіт розмови жінок пересипані жартами й вибухами сміху. «Майже завжди веселі й смішливі, тубільці відпускали жарти, а деколи й непристойні або масні слівця, які зустрічали потужним реготом».

• Стосунки мати–діти позначені емоційним теплом, що дозволяє встановити ігрові взаємодії, під час яких вини­кає сміх. «Молода мати