Читати книгу - "Дженні"

class="book">— Це означає, що ми вільні. Немає такого місця, куди ми не зможемо потрапити або чогось, що ми не можемо зробити, якщо захочемо…

Пітер досі нічого не розумів.

Сонце червоною кулею тонуло за Західним Лондоном, створюючи пишне малинове тло для лісу корабельних щогл і димарів у Лондонських доках позаду них, а темні башти та стіни Лондонського Тауеру підіймалися з Тауер-Гілл на віддалі. Коли ж сонце досить низько опустилося й майже зникло за шпилями та димарями міста, холодний вітер повіяв з річки, скуйовдив Пітерове хутро, нагадавши, що вони досі не мають теплого, безпечного місця, де перебути ніч.

Він почав розпитувати Дженні:

— Скоро сутінки. Де нам переночувати?.. — але вона його не слухала. Дженні мала захоплений вираз мордочки, її погляд блукав десь далеко. І потім вона сказала йому урочистим голосом:

— Пітере… чи не хочеш ти вирушити зі мною у невелику мандрівку?

Пітер одразу ж зацікавився, ба більше, захопився, бо він любив відвідувати нові місця і почувався найщасливішим, коли подорожував.

— Мандрівку? О, залюбки! Куди? Коли?

— Зараз. Негайно. Сьогодні ввечері чи коли там щось вирушатиме. Але ми можемо пошукати сьогодні ввечері. До Шотландії. Я хотіла б побувати у Ґлазґо, місті, в якому народилася. І відвідати своїх родичів у Баллосі, Ґаерлохгеді та Бальмасі. О, Пітере, Пітере, було б так гарно…

Тепер очі Пітера розширилися від захвату, як і в Дженні, коли він почув знайомі назви місць, що здавалися такими далекими й чудовими, бо няня часто розповідала йому про Ґлазґо, і він вигукнув:

— Але, Дженні, як ми це зробимо? У нас немає грошей, квитків…

— О, це легко, — сказала Дженні. — Ми влаштуємось на роботу й працюватимемо до самого Ґлазґо.

— На роботу, — збентежено повторив Пітер, — але що ми можемо робити?

— Багато чого, — відповіла Дженні. — Ми знайдемо корабель, що прямує до Ґлазґо й станемо корабельними котами, після того, як вони виявлять, що ми на борту. Це легко.

Тоді вже Пітер подивився на Дженні з зачудуванням та захватом.

— Дженні! — промовив він. — Хочеш сказати, ти вже робила це, ти вже плавала морем?

— О так, кілька разів, — відповіла вона, намагаючись говорити наче між іншим, хоч їй погано вдавалося приховати, як її це тішить, коли Пітер захоплюється нею, — але проблема полягала в тому, що я ніколи не знала, куди саме прямую. Я дуже хотіла до Єгипту, щоб навідати могили моїх предків, але замість цього потрапила в Осло. Де б мені ще довелося їсти сушену рибу! А одного разу я подорожувала до Нового Орлеана і назад. Здавалося, ця подорож ніколи не закінчиться. Двадцять вісім днів на морі. Така нудьга… Але тепер я знаю, що ти можеш читати назви кораблів і куди саме вони прямують…

Раптова думка осяяла Пітера:

— Але, Дженні, — сказав він, — працювати на кораблі, хіба ж це не бути з людьми, я хочу сказати, ти ж говорила, що терпіти не можеш…

— Зовсім ні, — холодно відповіла Дженні. — Це трохи інше. Ти працюєш, щоб заробити на життя і, повір мені, гаруєш по-справжньому. Усе, що маєш, ти заробляєш, ловлячи мишей та щурів, передбачаючи погоду, визначаючи пробоїни та джерела смороду і приносячи везіння… та чого тільки не доводиться робити. Це ділові стосунки. Моряки, юнги та капітани мають досить своєї роботи, тож їм не залишається часу панькатися з котами. А ти маєш свою роботу, зайнятий нею і невдовзі все закінчується. Непогано і — що важливо — регулярно годують, тож не потрібно турбуватися про харчі, їх удосталь. За день-два ти призвичаюєшся до моря й певної одноманітності і, якщо показатися на палубі, коли землі вже не видко, це непогане життя. Що скажеш, друже? — і вона кинула на Пітера благальний, але, разом із тим, викличний погляд.

— Аякже! — закричав Пітер. — Я їду.

— Молодець, Пітере! — гукнула Дженні, тихенько наспівуючи від задоволення. Я знала, що ти погодишся. Спершу ми пошукаємо у доках цієї затоки. Твоє завдання — прочитати назви кораблів. Я оберу той, на якому ми попливемо.

Вони одразу ж попрямували від Воппінґ Волл до Лондонських доків. Пітер дивився на принадні назви, написані золотими літерами під тафрейлом, та порти, з яких ці кораблі прибули, коли вони проходили, здається, нескінченні доки в Старій чи Новій затоці, і зачитував їх Дженні.

— «Раймона» — Лісабон, — прочитав він.

— У Лісабоні повно котів моєї породи, — коментувала Дженні.

— «Вільгіальмар» — Гельсінкі.

— Дякую, не хочу більше сушеної риби, — трохи в’їдливо зауважила Дженні.

— «Ізіс» — Олександрія…

Дженні замріялася і навіть на мить завагалася, немов збиралася змінити своє рішення, але потім сказала:

— Можливо, колись, але не зараз. Коли ми повернемося, мабуть. Олександрія, Каїр, потім Ніл. Бубастіс — ось куди я б хотіла потрапити. Ми там справді були священними…

Вони оглядали корабель за кораблем; порти, звідки вони прибули, розкидало по всій земній кулі від Суецу до Колкати, від Сінґапуру до Колону, від Банґору, штату Мен, до Ямайки, що у Вест-Індії, й Тампіко, що у Мексиці. І вже потім, наприкінці найбільшої затоки, майже при вході до доків Сент-Кетрін вони натрапили на осіле, низеньке, опецькувате судно. Його назву було виведено не золотавими, а блідо-білими літерами, ще й такими замазуреними брудом та димом, що Пітер заледве розібрав їх, і йому довелося ще раз придивитися у сутінках. Але коли він все-таки прочитав їх, його серце підстрибнуло від захвату.

— Дженні! Тут написано: «Графиня Грінок — Ґлазґо»!

— Ура! — трохи неелегантно підстрибнула Дженні. — Це наш корабель. Це наш новий дім на наступні кілька тижнів, Пітере.

Ентузіазм Пітера трохи охолов, коли він оглянув далеке від краси судно. Чорний корпус «Графині» був поплямований червоною іржею, присадкуватий і потворний, з опецькуватим вигином, від якого підіймалася коротка щогла з величезним щогловим краном, який у ту мить працював, завантажуючи з пристані на борт ящики, пакунки та великі сітки, заповнені бочками. Посеред корабля розташовувався