Читати книгу - "Infernale. Пекельний сеанс"

class="book">Голос Тоні Діксона привітав його зсередини.

— Дивина, що можна знайти у сих старих будах.

Вітмен подивився на немолодого виконроба: захисний шолом на голові, сорочка і краватка під блакитним комбінезоном. Той був керівником, незамінним спеціалістом. Ніщо більше не дивувало його, навіть те, що він збирався показати Вітмену.

У повітрі стояв запах бруду, паркетної стружки, пилу й сажі. Це було просторе головне приміщення з високими стелями. Колись тут була майстерня Секюлера, потім універмаг, а відтак ще один. Тепер же будівельні уламки лежали прямокутником чотирма великими купами біля центру кімнати. Цвяхи й папірці вкривали підлогу, продірявлену в кількох місцях. Довгі тоненькі тріщини пробігали вздовж стін. Стіни були утикані металевими стійками, прикріпленими до монтажних плит і поперечин, що становили проміжну конструкцію між підлогою та стелею. Чотири борознисті гіпсові колони, зроблені під камінь, лишилися неторканими у кутках кімнати. Це був справжній рай для будівельника: шпателі, лінійки, кутники, свердла, циркулярні пилки, цвяходери, різці, торцеві ключі, вирівнювачі, молотки, мірні рулетки — усе так і просилося до рук, так і кликало до праці.

— Просто си уявіть, — продовжував Діксон. — Свого часу я знаходив усе — від старовинних монет до кишенькових дзиґарів.

— Як щодо цього люку, який ви знайшли?

— Спиляймо той замок просто зараз.

Вони пробралися крізь завали іржавих цвяхів і дроту до порожньої закіптюженої кімнати — донедавна складського приміщення. Паркет зідрали до нижнього шару. Підлога була у здуттях і провалинах. У забутому всіма кутку валялася дохла миша.

— Дивіться під ноги, друже, — сказав він. — Сюди.

Діксон пояснив, як під час реставрацій часто знаходяться сюрпризи — під підлогою, за стінами і над стелями.

— Пригадую си, був у нас завод під Броксберном, еге ж, і ми мали знімати підлогу, а знайшли під нею асфальт! Отак-от випробуєш ощадливі способи будівництва нових квартир, а потім твою дупу виносять через вікно, — він похитав головою. — Зі старими будами се ніколи не діяло. Ну, знаєте, чи то велика труба крізь кімнату пройде, чи то стіни різної висоти, еге ж? А ті головотеси в раді ніц не роблять, щоб нам було легше. Але осьо… такого я ще не видів.

У дальньому кінці кімнати чоловік схилився над нижнім шаром підлоги і над чимось працював бензопилкою, увімкнувши її на повну міць. Вони приєдналися до нього.

Діксон вказав на чоловіка і відрекомендув його як Стенлі. Борючись із пилкою, Стенлі буркнув під ніс щось схоже на один голосний звук.

— Ми робимо повний ремонт, самі бачите: чистимо, ставимо нові труби, проводку, — пояснив Діксон. — Хотіли зняти підлогу в льосі, щоб нові труби прокласти, а ще через явну сирість — смерділо пліснявою, і треба було шукати корінь проблеми. Гадали, що знайдемо старі труби, прорвані труби. Може, навіть підземний ключ — ну, знаєте, будь-яке джерело вологи. Натомість пневматичні свердла натрапили ось на це.

Це був залізний люк розміром із данське вікно, розділений на дві стулки з металевими поручнями, встановленими на кожному з них.

— Мабуть, вельми старий, так?

— Звідки ви знаєте?

— Гадки не маю.

Вітмен погодився. Люк був приблизно на поверх нижче за рівень дороги.

Знадобилася сила двох чоловіків, щоб підняти стулки. З гучним ударом люк відчинився — наче живий організм, який робить перший у сто років ковток повітря. Усередині нависала темрява.

— Нам знадобиться світло.

Вітмен миттєво дістав ліхтарика зі своїх, здавалося, безмежних кишень пальта «Спорт Біллі». Побачивши це, Діксон присвиснув.

— Ви си добряче підготували, еге ж? — буркнув він.

Вітмен очікував, що люк відчиниться у підвал чи сховище, але він помилився. Для такого великого люка приміщення виявилося доволі обмеженим — не більше метра вглиб. Внизу були ґрати, і крізь них гуляв вітер. Приміщення було відкрите для потрапляння будь-якої гидоти, але воно було над шахтою, тож ніколи не зазнавало затоплення. Вітмен не міг розгледіти нічого поверх ґрат, тож устромив крізь них руку. Було слизько й вогко, і це притупляло відчуття. Просунувши пальці крізь діру, Вітмен натрапив на дещо. Він ухопив ємність і витягнув її, а тоді не без зусиль відчинив.

— Що це? — виконроб був явно розчарований. Вітмен не відповів. Він пробігся пальцями по м’якому матеріалу плівки.

— Картинки? — мовив Діксон. На його обличчі була байдужість, навіть відраза, наче все це було частиною дурного жарту.

Вітмен відступив від люка і, присівши, поклав плівку перед собою. Вдало розраховане послідовне згортання паперових рулонів зберегло її. Кожен наступний оберт захищав зображення всередині. Він перевірив кінець одного з рулонів. Мовчки прочитав слова.

«Паперова плівка Істмена». З тим само успіхом могли написати «джекпот».

Діксон схилився над люком, сунувши туди руки по лікті.

— Ви історик чи хто?

— Чи хто.

— Теж мені, знахідка. Картинки якісь, — він знову всміхнувся. — А я вже гадав, що там букетик квітів. Заради бога, нащо комусь заникувати картинки?

Вітмен начебто пригадав щось і сунув руку в кишеню пальта по гаманець. Його вигляд, здається, втішив і збентежив виконроба водночас.

— Якщо розповісте про це вашому працедавцеві, він забере ці речі й викине їх у смітник. Тобто, — він перевернув шпаристу плівку, — це ж лише картинки.

Він різко відкрив гаманець і підніс до чоловіка, даючи йому змогу помітити банкноти всередині.

Діксон кивнув.

— Я можу взяти їх із ваших рук за… скажімо, дві сотні?

Чоловік стояв, роззявивши рота. Через силу він закрив його