Читати книгу - "Клуб зразкових чоловіків"

— Знаю. Але в такому разі мені здається, ви дещо жадібні.

— Ображаєте. Двадцять п’ять — це по-божеськи. Можу накинути ще дві тисячі. Як преміальні. Але не більше. Я звик рахувати гроші. Зважте самі — наш свідок теж коштує грошей. Ми в нього вже вклали чималу суму. І ця сума, ясна річ, віднімається з вашої зарплати. Ну то що?

— Які гарантії? — запитала нарешті жінка. Від цієї розмови у неї почала боліти голова і підкошувалися ноги.

— Не буду брехати. Для вас — абсолютно ніяких. Тільки моє слово.

— Цього мало.

— Цього вистачить. До середи час іще є. Думайте. Я передзвоню вам завтра об одинадцятій вечора.

— Спасибі за квіти, — кинула наостанок жінка і поклала слухавку.

У Хайдарових Туполєв пробув недовго. Говорити про мотузку в домі повішеного — не надто приємне заняття. А робота слідчого, по суті, вся складається із розмов про мотузки.

Користі від цієї розмови було мало. Все, що вдалося з’ясувати, Туполєв уже знав і сам, а інше було або малозначним, або стороннім. Виходило, що небіжчик не полюбляв ділитися проблемами зі своєю численною ріднею, був стриманий, навіть потайний.

«Утім, підтвердження інформації — теж інформація», — утішав себе Туполєв, подумки прокручуючи розмову з батьком Аліка Хайдарова Рафігом Муслімовичем. Алік Хайдаров справді працював у фірмі «Золотий корінь» особистим охоронцем великого фармацевтичного боса Аркадія Всеволодовича Рикова. Алік справді мав особистий браунінг калібру 8 мм. Він був знайомим із багатьма людьми з кримінальних і напівкримінальних кіл. Алік Хайдаров не любив фотографуватися, але деякі його світлини все-таки знайшлися. Та яка користь від фотографій? «Час покаже», — сказав собі Туполєв без особливого ентузіазму.

Клуб «Венеція» являв собою вибудований «з нуля» двоповерховий особняк червоної цегли. Гострий дах, покритий черепицею. Посередині доглянутого газону красувалася клумба з розкішними трояндами.

На просторій стоянці ліворуч розташувалися два десятки машин: серед іномарок затесалися кілька «Жигулів» і два «Москвичі». Нержин очікував побачити тут сірий «Ніссан» Аліка, але його якраз і не було.

Сергій не помітив жодних натяків на охорону, хіба що дві телекамери під козирками.

На годиннику була рівно шоста, коли Нержин підійшов до скляних дверей клубу. При його наближенні вони безшумно роз’їхалися.

У вестибюлі за низьким чорним столом сиділи двоє. Охоронець і дівчина в діловому костюмі. До вилоги піджака дівчини була пристебнута прес-карта з фотографією. Судячи з неї, розпорядницю звали Інга Коробова.

— Здрастуйте, — привітався Нержин. — Мене запрошено на ювілей «Української жінки».

— Назвіть, будь ласка, своє прізвище, — чемно попросила дівчина.

— Нержин.

Дівчина звірилася зі списками запрошених і, порившись у пластмасовій коробці, витягла прес-карту.

— Візьміть, будь ласка.

Нержин з цікавістю роздивився заламінований прямокутник тонкого білого картону з «крокодильчиком». «Сергій Нержин, історик». Поруч його фотографія, скопійована із тильної сторони суперобкладинки «Жінки у війні». «Добре працюють», — оцінив він старання своїх нових знайомих і, подякувавши дівчині, рушив до сходів на другий поверх. Саме туди запрошував покажчик на триногій опорі.

За десять сьома прийшов останній запрошений і коробка з прес-картами цілком спорожніла. Інга готувалася приєднатися до світського рауту на другому поверсі, як раптом автоматичні двері роз’їхалися, й у вестибюль увійшов молодий чоловік зі шкіряною папкою.

— Якщо не помиляюся, тут розташований клуб «Венеція»? — запитав він в Інги.

— Так. Але вас немає у списку запрошених, вибачте, — привітно усміхнулася вона.

— Я знаю, — на таку саму ввічливу усмішку в Туполєва не було ні сил, ні бажання. — Я слідчий. Мені необхідно переговорити зі співробітницями журналу «Українська жінка».

Туполєв простягнув охоронцеві своє посвідчення.

— А що сталося? — тривожно запитала Інга.

— Незабаром про все довідаєтеся, — сказав Туполєв, приймаючи назад посвідчення. Він не хотів, щоб з перших секунд його перебування у клубі всі — особливо охоронці, котрі, напевно, добре знали Хайдарова, — пронюхали про те, що трапилося. На все свій час.

— Тоді ходімо, — запросила його Інга. Вона відчула, що з появою слідчого свято буде непоправно зіпсовано.

Свій ювілей редакція відзначала без нудних доповідей і гучних тостів. У просторих апартаментах клубу організували щедрий фуршет. Запрошених було близько п’ятдесяти.

Незважаючи на товариство Ірини, Нержин почувався серед них дещо ніяково. Судячи з прес-карт, більшість присутніх були великими підприємцями. Його власне скромне «історик» виглядало не надто переконливо поруч із «президентами правління», «менеджерами» і «директорами». Але коли на прес-карті одного нічим не примітного чолов’яги прочитав простецьке «коректор», у другого — претензійне «вільний художник», а в третього — «учитель», він зрозумів, що комплексувати не варто.

Сергій помітив, що Маргарита, Діана і двоє чоловіків тримаються увесь час разом, переходячи від однієї компанії до іншої.

— Пробачте, Іро, — запитав Нержин напівголосно, — це їхні чоловіки?

— Ні, — посміхнулася Ірина. — 3 чого ви взяли, що в Маргарити і Діани взагалі є чоловіки? Ці двоє — представники «Золотого кореня», нашого генерального спонсора. До речі, до питання про чоловіків і не в якості плітки. Директор «Золотого кореня» —