Читати книгу - "Сусід"

— службовий роман. Ти що, не знаєш, що в нас, себто у вас, поправився він, — це заборонено?

— Добре-добре, як скажеш. — Мені захотілось якомога швидше закінчити безглузді прирікання.

Настій зіпсувся. Та коли Володька висадив мене під моїм власним помешканям і скоромовкою, крізь прочинене скло на передній дверці авта, попередив, що до банку мушу добратися сама, аби не викликати підозри, я й зовсім втратила гумор.

В моєму кабінеті чекав сюрприз. Генадій Юрієвич, насвистуючи якусь популярну мелодійку з модного серіалу, задоволено потер руки, як тільки-но я увійшла.

— Розказуй, Вікусь! Розказуй! Впевнений, в тебе є чим потішити старого! — шеф фамільярно підморгнув і розплився в масній посмішці.

Матінко! Я геть чисто забула, що маю відзвітуватись за розкіш п’ятизіркового готелю. От, дурепа. Потрібно було придумати хоч таку-сяку історію, аби все виглядало більш правдоподібним. Чула як розквітають маками мої щоки. Стояла наче зловлена на гарячому школярка і дурнувато всміхалась, раз у раз кліпаючи повіками.

— Доброго дня, Генадіє Юрієвичу! Також рада вас бачити, — відтягувала я момент істини. — Як ви тут? Що нового?

— Та ти, дитино, не відволікайся, розповідай. А в банку все по старому — котимося в прірву. Якщо твій Володимир Петрович нас звідти не витягне, то нам гаплик. Але ти й сама про все прекрасно знаєш.

— Чому це мій? Це не справедливо. Ви ще скажіть, що це я його сюди закликала. — огризнулася, краєм ока слідкуючи за реакцією шефа, аби будь-якої миті перевести все на жарт.

— Та годі, Вікторіє. Ми ж не діти. Не вередуй. Тобі це не личить. Ти добре знаєш що я мав на увазі, коли казав «твій». Твій підопічний. Ти ж за нього тепер відповідаєш. Сідай і розказуй. Зробити тобі кави?

— Так.

В мене є ще кілька хвилин, заки закипить чайник, аби щось придумати.

Кава чудово пахла, нагадуючи мені останній ранок в готелі. Скільки б я зараз віддала, аби повернути час назад.

— Всміхаєшся, значить є що згадати.

Нічого не проходить незауважувальним повз пильне око Генадія Юрієвича. З ним потрібно бути обережною. Інакше, як щойно висловився він сам — гаплик. Роботі, кар’єрі, особистому щасті.

— Дивний якийсь той ваш Володимир Петрович.

Вирішила говорити правду.

Шеф знизив плечима, але ствердно кивнув головою, мовляв — що поробиш, маємо те, що маємо.

— Не без того. — добавив.

— В перший же ж вечір прийшов до мене з квітами і шампанським.

Розказую, а сама уважно дивлюсь на цього опецькуватого чоловіка. А він навіть бровою не веде.

— Он воно що, — ляснув себе по коліні, — то це був він? А я думав, що ти в нас така гаряча молодиця і часу даремно не гаяла — з молодими турками розважалася.

— Мар’яна.

Я не приховувала свого обурення.

— Аякже, дитинко, аякже. Ми тут всі між собою одним шнурком зв’язані. І в разі чого всі разом на дно й підемо. — говорив всміхаючичь, але звучало як погроза.

— Тоді ви все знаєте, — я відсьорбнула кави і замовкла, втупившись в засохлий кактус на своєму столі. Чомусь з боку відвідувача все виглядало зовсім по-іншому, ніж з мого місця, де тепер сидів Генадій Юрієвич. Якось ще більш незатишніше і наче відчужено. «Потрібно буде викинути», — подумала я.

Видно останню фразу сказала вголос. Шеф підскочив, наче вжалений.

— Кого викинути? Не вередуй. Нічого я не знаю. Якби знав, то тебе б не питав. — Примирливо пробуркотів він, всівшись назад в моє крісло.

— Та все було як завжди. Володимир Петрович досконало знає свою справу. Зустрічі відбувались насичено і продуктивно. Єдине… — Я затнулась, думаючи наскільки задалеко можу дійти, розповідаючи все як було.

– Єдине, що? — Пожвавішав шеф, зайорзавши на кріслі, в передчутті сенсації.

— Він досить часто кудись відлучався. Казав, що вирішує якісь приватні питання. Здається, телефонував на Україну.

Вирішила закінчувати цю гру. Хай сам думає. Наче нічого й не розповіла, зате правду сказала. Нічого не втаїла, та своє жіноче самолюбство потішила. З подивом однак зауважила, що задоволення від цього не отримала.

— Ет, також мені новина. То мав бути сюрприз, але вже тобі скажу, ми ж з тобою, дитино, в одній упряжці.

Від здивування я аж рот відкрила. Вічно Генадій Юрієвич все знає, вічно він на крок по переду. І задовгі рувави на піджаку йому в цьому не заважають.

— Ви про що? Я щось пропустила?

— Ні. В тебе в кінці тижня день народження. — Спинився, аби я підтвердила.

— У-гу.

— Володимир виріив зробити тобі несподіванку — невеличке корпоративне свято з тортом, кульками, стриптизерами.

Очі мені мало з орбіт не повипадали від почутого.

— Стриптизери? Торт?

— От і я йому — те ж. А він — без неї б не було контракту з турками, без неї робота з інвестиціями в тупик би зайшла і так далі, і тому подібне. Не було іншого виходу, як погодитись. Оце він від турків постійно телефонував, б’юджет утрясав, меню вибирав, торт і все решту. Та чому б зрештою й ні? Ви всі гарно попрацювали. — Закінчив він, нарешті встаючи з мого місця. — Але ти все одно будь з ним обачна. Наша угода залишається в силі.

Запхав руку за пазуху і вийняв пухкенький конверт. Відсунувши шухляду мого столу, недбало вкинув туди згорток, перев’язаний жовтою гумкою.

— Дякую.

Відчула як червонію ще рясніше ніж досі.

— Ти добре попрацювала. — попрощався він.

Ще довго сиділа з боку відвідувача, розмірковуючи над усім почутим. Було щось, що вислизало мені з рук. Щось невловиме, але таке, що мало вкрай важливе для мене значення. Було багато запитань і замало відповідей, та й ті такі кволі та немічні, що не народившись, вже не викликали довіри.