Читати книгу - "Крадій"

Я однозначно був про нього саме такої думки.

— Ваша думка, пане, була хибна.

Куточок нижньої губи Абгіка трохи смикається, і він знов стукає подушками двох стулених пальців по центру лоба: раз, вдруге, втретє — заспокоює думки. Він не звик чути, що помиляється; для людини з його схильностями це дуже незручний розвиток подій, і відчувши незручність, він припускається найбільшої помилки з усіх — ігнорує це.

— Він довго не витримає, — повторює Абгік. — Йому це не до снаги.

А що там Ремі?

Ми шукаємо та нарешті знаходимо, ледь помічаємо його там, де він упав. Він умостився поміж трьома безіменними каменями біля стрімкого водоспаду. Він прокидається повільно, він ледь спав, і той сірий край поміж сном і прокиданням є єдиним простором, де він зараз бродить. Коли ж він зрештою повністю опритомнів, він просто лежить і дивиться на небо. Він загубив час і напрямок сонця; він бачить самі лише хмари. Його гомілка сильно опухла, і якби це не видавалося йому непродуктивним і безглуздим, він міг би лягти й заплакати, жаліючи себе.

Тепер він мріє повернутися до Фон, журиться через усі дурниці, що вони обоє сказали, або не мали мудрості сказати.

Сонце сходить, йому теж треба підводитися.

Ми сидимо разом, ви і я, на високій скелі над водоспадом, дивимося, як глибоко внизу вирує шумовиння, і з цього місця спостерігаємо, як Ремі шкутильгає геть.

Розділ 26

Це ризик, але іншого вибору він не має.

У сутінках він падає на землю перед маленьким монастирем з літніми монахами та метушливими хлопчиками.

Двері відчиняє старий чоловік, який цокає язиком і зітхає, побачивши Ремі, та залишає його лежати, пішовши кликати молодих хлопців.

Двоє дітей, десяти та дванадцяти років, допомагають Ремі дошкандибати до кімнати, що злегка тхне цвіллю.

Найстаріший з монахів — чоловік, що ходить за допомогою ціпка з круглою голівкою — сідає поруч, щоб оглянути ногу Ремі, щось бурмоче та заявляє, що так, дійсно, тут медичних знань монахів не достатньо! Постільний режим, якщо ваша ласка, постільний режим.

— Ви злочинець? — спитав, сідаючи біля Ремі, молодий чоловік сімнадцяти років, сирота, якого залишили опіці священників, коли йому було два роки.

— Ні, — відповів він.

— Як ви отримали це поранення?

— Упав.

— Ви впевнені, що ви не злочинець? Ми тут раді всім, незалежно від їхнього минулого.

— Я не злочинець.

— А... Але ж ви тікаєте, так?

— Не від закону.

— Ви впевнені?

— Клянуся.

Вранці найстаріший монах повернувся, щоб знов оглянути Ремі, буркотів, а потім заявив:

— Так, так, постільний режим, як я і сказав!

Опівдні абат — молодший за найстарішого монаха, але набагато обізнаніший у політиці — прийшов привітати несподіваного гостя.

— Дивина за дивиною! — весело вигукнув він. — Поранений іноземець, що розмовляє нашою мовою! Чи ви знаєте щось про шлях до просвітлення?

— Я чув, — буркнув Ремі зі свого солом'яного матраца на підлозі, — що добрими вчинками та доброчинністю в цьому житті можна просунутися у колесі Всесвіту.

— Думаю, це чудово, що ви прийшли до нашого монастиря, — весело хихикнув абат. — Для вас, для нас, для всіх!

Сказавши це, абат повернувся до своєї кімнати та написав своєму начальнику у великому храмі в місті листа, яким повідомив, що чоловік, якого розшукує поліція, прибув до його храму, і чи не скасували ту суттєву винагороду за його піймання? Він відправив хлопця на пошту й задоволено став чекати на відповідь.

Розділ 27

На другий день його перебування в монастирі почався сезон дощів.

Ремі сидів під дірявим дахом ґанку, слухав, як по черепиці тече вода, дивився, як земля перетворюється на мерехтливе чорне дзеркало.

Наймолодший монах, сирота, сів поруч із ним і сказав:

— Спочатку я подих. Потім, коли я подих, я повітря. Я вітер, що рухається небом. Я листя, що гнеться на деревах. Я обертання землі, тріскання ґрунту, пил, що відлітає геть. Я тут і над, і в усіх куточках землі. Я в першому вдиху новонародженої дитини; я останній видих матері, що помирає. Я — ридання покинутого коханою людиною. Я сміх радісної дитини. Я подих, я вітер, я життя, і коли я є всім цим, я — той я, що був просто мною, що сидів тут зараз з тобою — був абсолютно нічим.

Під час вечері абат спитав, чи надійшла якась пошта, і йому відповіли, що через дощі дороги стали складними та багнистими, а він усміхнувся та сказав, що цього слід було очікувати, і що він анітрохи не стурбований, а Ремі спостерігав за ним