Читати книгу - "Богдан Ступка"

чому перший український артист став одним із перших осіб російського кіно після стрічок "Свої", "Водій для Віри"?»

Відповідає зустрічним запитанням:

– І що ви чекаєте почути?

– Ну, скажімо, «я – інтернаціоналіст».

– Так і напишіть.

У Парижі бере участь у Тижні російського кіно. Його супроводжують Володимир Машков, Олексій Гуськов, Леонід Ярмольник, Валерій Тодоровський. Зала на п'ятсот місць, де показують «Водія…», не вміщає всіх бажаючих. Після показу делегацію запрошує до себе П'єр Карден. Розпитує про українське кіно. Каже, що російське бачать часто, а про українське взагалі нічого не знають. Богдан Сильвестрович розповідає про «Мазепу…» Юрія Іллєнка, «Мамая» Олеся Саніна, Кіру Муратову. Російські колеги цікавляться, чи правда, ніби Ступка з Іллєнком побили горщики? З'ясувалося, журналісти все вигадали. В одному виданні процитували Іллєнка, який ніби порівняв Ступку та виконавця головної ролі в улюбленій картині товариша Сталіна «Чапаев» Бориса Бабочкіна. Мовляв, останній завжди і надалі грає одного Чапаева, так само як Ступка – Тев'є. «Я подзвонив Юрі. Він каже, що в інтерв'ю все спотворили. Що інтонаційно та за сенсом усе звучало інакше. Ніби то Ступка, як Бабочкін, і кожна роль у нього – на рівні Чапаева».

Повертається додому. Чує докір, що рідко буває в рідному театрі, все по закордонах мандрує. Дивується: «Я повинен ночувати в театрі? Принести розкладачку і спати?»

З ним полемізують: «Ні. Ви повинні сидіти в кабінеті». Пояснює: «А я і сиджу. І запускаю нові спектаклі. Я художній керівник, який не ставить спектаклі, а займається їх підготовкою, продюсуванням. Якби я був постановник, я би нікуди не від'їздив. Однак займаюся ще ж і акторською професією. Олег Єфремов також і на сцені грав, і репертуар формував, і в кіно багато знімався».

Не всі в трупі поділяють іноді жорсткі, суворі рішення художнього керівника. Буває, що скотиться непідробна жіноча сльоза. Бач, потенціал актрис, як і Данченко, не використовує. З відповіддю не бариться: «А у Товстоногова який був театр? Теж чоловічий. Зірки Великого драматичного театру Владислав Стржельчик, Олег Борисов, Олег Басилашвілі, Інокентій Смоктуновський. А Данченко – учень Товстоногова. Річ у тім, що вся світова філософія написана чоловіками. Вони керували життям, а не жінки. До того ж чимало актрис просто не розуміли, що режисер від них хоче, бо 98 відсотків із них нічого не читають. Даєш їй роль – і нічого не виходить, даєш іншій – те саме. Актори ж ніколи не визнають своєї вини. Станіславський казав: "Потрібно вміти високо літати і низько падати". Якщо я звинувачую себе в тому, що роль не вдалася, то аналізую причини. А сидіти в буфеті, курити й каву пити з ранку до вечора і виголошувати "тут цвинтар актрис" простіше простого. А як дадуть роль – бояться брати. Не кажу про всіх. Є у нас прекрасні актриси, які себе постійно готують до роботи».

Знову запрошує з Москви Анурова. Знає його батьків по театру Лесі Українки. Запрошує, бо почув Анурова: «Мене так мучить ця "Наталка Полтавка", щось би я там зробив інакше». У травні 2005-го – прем'єра «Полтавки…» XXI століття. Була закостеніла, консервативна опера. А нині: «Українське музично-драматичне рококо, теє-то, як його, на 2 дії». Виборного грає Олег Скрипка. Скрипка робить нове аранжування музики Лисенка. Але трішечки, Лисенка слід поважати.

Художній керівник задоволений: «У мене була така мета, я нікому не говорив, щоби молодь якось з Хрещатика сюди почала приходити… І вийшла така вистава, що вся молодь пішла. І так сидиш в залі на балконі і дивишся. Правда, вони грають мобільними… спочатку. Так, зверху видно все: там вогник, там вогник. Але молодь пішла. Ми їх якось зуміли зацікавити, вдалося нам».

Розділ шостий
Від Тараса Бульби до першого випуску власних студентів: 2006 – 2007

«Творчість – це сумнів. Його нема – нема прогресу. Те саме в економіці, усюди. Треба сумніватися, зможу це зробити чи ні. Коли сам до чогось приходиш – будеш гордий, що зробив це сам, а не за ручку тебе привели. "Тут стань, тут так ручку витягни, тут так говори" – це вже ремесло, а не творчість…»

Олексію Кужельному у 2006 році випадає режисирувати презентацію книжки Мельниченка «Майстер», присвячену Богдану Сильвестровичу: «Місцем для цієї акції я обрав Київський планетарій. Це його масштаб, здалося мені. Парадні сходи було свідомо перекрито. Глядачі піднімалися до зали спіральною доріжкою разом із хлопцем, який котив перед собою кулю, сплетену із металевих нервів. Кожного разу досягнувши вершини, він збігав донизу і знову дерся нагору. Сізіфова праця – досягати вершин акторської професії. І жити на них. Хоча це подібно до відпочинку йога на ліжку із цвяхів».

Вважає, що Богдан Ступка достойно продовжує справу свого попередника: «Він не просто зберігає, оберігає й затверджує вкорінений його другом і соратником Данченком режисерський кодекс честі. Для нього важливо знайти в дуже різних режисерах здатність відповідати Сергію Володимировичу й, що не менш важливо, доповнювати його тут і зараз. Це пояснює запрошення на постановки й всесвітньо відомого грузинського майстра Роберта Стуруа, й українських режисерів, які з примхи долі опинилися за межами Батьківщини. Такі творчі зустрічі завжди дають урок відповідності власного життєвідчуття життєвїдчуттям в інших точках Землі, в інших соціальних, економічних, політичних реаліях. І все це для того, щоб у дні сьогоднішньому вловлювати, передчувати барви й звуки вічності, переплавити їх на емоційне послання, здатне перетворити діалог сцени й залу на мить єднання минулого, сьогодення й майбутнього».

Володимир Мельниченко вирішує розпочати свій твір словами Михайла Ульянова: «Є