Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

без кінця і без краю. За цим усім якось примудрялися і стежити за монастирем. Охорону владики посилили, особливо коли сам Папа Римський надіслав телеграму, в якій висловив занепокоєність безпекою Андрея Шептицького. Французький посланник натякнув, що у випадку якихось ворожих дій щодо митрополита питання надання позик Росії може бути вирішено негативно. А ті кредити були дуже потрібні Росії, фінансова система якої була майже зруйнована вже в перший рік війни, що показало всю слабкість імперії Романових.

На жаль, попри вказівки з Пітера, синодальники не облишили спроб атакувати митрополита. У Суздалі постійно перебувало кілька синодальників, які намагалися з’ясувати, що ж сталося з їхніми товаришами, а також шукали шляхи до митрополита. Стало відомо, що владиці знову погрожували, намагаючись навернути його до східної схизми, однак він мужньо відкинув ці вимоги. А одного дня ми побачили, що до монастиря прямує цілий ескадрон козаків, який супроводжував два автомобілі. Це приїхав якийсь високопосадовець із Петербурга. Він мав відвезти митрополита до Владимира, а там посадити на потяг. Владику і невеличку валізу його речей повантажили в авто і поїхали на південь, до Владимира, у супроводі козаків.

— Ми мусимо поїхати за ними, — сказала Беата.

— Для чого, там же цілий ескадрон охорони? — здивувався я.

— Цього може бути недостатньо. Нам потрібен екіпаж, — рішуче сказала моя красуня, і я не сперечався, сам відчував, що щось відбувається. До того ж іще вчора з міста зникли всі синодальники.

Ледь знайшли візника, який погодився їхати аж до Владимира. У першому ж лісочку Беата його оглушила та зв’язала.

— Щоб не заважав. Скільки коштує такий екіпаж та кінь? — спитала в мене. Я назвав ціну, Беата дістала гроші, відрахувала і показала візнику, який тільки мугикав з кляпом у роті. — Ось бачиш, я даю тобі в півтора раза більше. Полеж, відпочинь, а потім купиш собі новий екіпаж і коня.

Вона поклала йому гроші у внутрішню кишеню, я ж відніс візника у кущі.

— Сідай, Іванцю, за візника і наганяй! — сказала Беата.

Ну ми й помчали. Невдовзі нагнали козаків, які пропустили нас, обігнали і авто, яке не поспішало. Мені здалося, що владика побачив мене і впізнав, принаймні усміхнувся. Ми випередили їх, проїхали якийсь місток, побачили поблизу людей. Одягнені вони були по-селянськи, однак усі худі та гостролиці. Побачивши нас, пішли геть від містка. Ми проїхали далі й зупинилися у березовому гаї, щоб почекати. Дивилися, як дві машини переїхали міст, на нього заїхали козаки, потім пролунав вибух, і міст завалився разом із першими рядами вершників. На нашому березі, наче з-під землі, вискочили озброєні люди, які кинулися до авта, викинули чиновника та водіїв, сіли самі і поїхали геть. Козачий сотник наказав пливти, але вибухнули міни на березі, й козаки не насмілилися пливти далі, повернули до свого берега. Між тим автомобілі заїхали в гай, де і ми сховалися, проїхали трохи далі, потім люди пересіли на коней і зникли в лісі. Ми розпрягли віз, Беату посадив на коня, а сам повів його по слідах. І версти не провів, як сліди розділилися.

— Беремо праворуч, — сказав я.

— Чому? Бо ти православний? — спитала моя красуня.

— Ні, бо онде у коня копита глибше в землю втинаються. Отже, подвійний вантаж везе — і вершника, і митрополита. А ти злазь, далі пішки підемо.

Пішли ми далі, знову десь версту.

— Стій, — сказав Беаті.

— Що таке?

— Бачиш, далі які сліди. Тут вершники злізли, пішли пішки, а коней погнали в інший бік. Сліди плутають, — засміявся я, розгадавши їхню хитрість.

— Іванцю, та ти в лісі як у себе вдома! — здивувалася Беата. — Наче індіанець якийсь!

— Я не вдома, я в гостях, але не вперше.

— А чого ті хлопці засідку не залишили? Щоб нас зустріти?

— Бо не нас вони чекають, а козаків. З ними ж у бій устрявати не хочуть. Заплутали сліди — і досить.

Походив я лісом, знайшов сліди вже піші, ледь помітні.

— Ось бачиш, перцем меленим потрусили, на випадок, якщо з собаками шукатимуть. Собака нюхне, і одразу заб’є їй баки. Хитрі ці хлопці.

— Давай, Іванцю, швидше, треба владику рятувати! — скрикнула Беата.

— Ні, не швидше. Тепер вони можуть і в засідці посидіти. Зустріти небажаних гостей, які занадто хитрими виявилися. А поспішати нам немає куди. Якби владику просто збиралися вбити, то на місці вбили б, але ж ні, викрали, отже, для чогось він їм потрібен.

Далі пішли ми обережно, я — перший, Беата за мною. Ішли ледь помітною лісовою стежкою, коли побачив я попереду невеличку галявину. Повів Беату в обхід. Лісом обійшли, зайшли з тилу, дивимося — сидять чотири синодальники, високі та худі, з бородами. І знаєте, чим озброєні? Арбалетами! Не просто арбалетами, а з отруєними стрілами! Бо вмочали гостряки стріл у якось баночку, яку тримали дуже обережно. Аби виперлися ми на галявину, підстрелили б нас тихенько стрілами, щоб ми не писнули, і не почув би ніхто. Беата вже хотіли напасти і покласти їх, але я закрутив головою, — мовляв, не треба видавати себе. Вони думають, що ми так їх і не знайшли, нехай і далі думають.

Пройшли далі, обережно дуже, не поспішаючи. Ще один пост знайшли на галявині. Обійшли і його. Тільки дивувався я організації. А Беата хвилювалася за владику. Сама вона