Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"

висвітлюють побудову організаційно-територіальної структури і діяльність Армії Крайової на західноукраїнських землях за часів німецької окупації, зберігається в Архіві нових актів у Варшаві (Archiwum Akt Nowych — AAN)[98] і архіві Військового історичного інституту в Рембертові (Wojskowy Instytut Historyczny — WIH)[99].

Зокрема, звіти волинського і львівського командування АК, рапорти політичних представників (делегатів) польського емігрантського уряду за 1942–1944 рр. знайомлять із завданнями та масштабом дій місцевих аківських підпільних структур з підготовки до всезагального антигітлерівського повстання в Польщі, яке мало вибухнути наприкінці війни на центральних етнічних польських землях, а також із планами щодо можливого протистояння радянським військам у разі їх просування в західному напрямку. Їхній зміст переконує в тому, що саме останні завдання були головними в діяльності цих структур, а створення, наприклад, на Волині баз самооборони і проаківських партизанських загонів, на відміну від їхньої появи в Генеральній губернії, радше стало вимушеним заходом та значною мірою реакцією на дії УПА.

Автор прагнув до критичного підходу в оцінці документів, усвідомлюючи те, коли, за яких обставин та де вони були підготовлені. Враховуючи, наприклад, існування розбіжностей між показниками, що подавалися місцевими керівниками польського підпілля про кількісний склад АК в Західній Україні і наслідки її бойових дій, та інформацією про це, яку надсилало до Лондона Головне командування АК, що знаходилося у Варшаві, ми намагалися уточнити статистичні дані про дійсний стан останньої і реальні результати її, передусім, антинімецької, боротьби.

Окрім того, на відміну від АК, організаційно-територіальна структура політичного представництва польського емігрантського уряду на території Західної України в документах відображена набагато гірше. Не випадково окреме дослідження з цієї проблеми в польській історичній літературі досі відсутнє. Тому стан польського політичного підпілля, зокрема т. зв. Делегатури уряду, нами реконструйовано лише пунктирно, а акцент зроблено на аналізі найважливішої ділянки її роботи — зі збору інформації про злочини проти польської цивільної людності гітлерівців, радянських органів влади, бойовиків ОУН та воїнів УПА, представників інших українських збройних угруповань, а також «української» допоміжної поліції.

Величезна колекція матеріалів та спогадів безпосередніх учасників подій, переважно з архіву Військового історичного інституту й Архіву історії селянського руху (Zakład Historii Ruchu Ludowego — ZHRL)[100], дають певне уявлення про характер українсько-польського протистояння в ці роки, зокрема про кількісне співвідношення антиукраїнських акцій польських партизанських загонів на Холмщині та антипольських виступів УПА на Волині і у Східній Галичині, кількість жертв серед цивільного населення, основні форми його самооборони.

У документації Політичного представництва польського емігрантського уряду (Делегатура) на окупованих землях та в особистому архіві польського міністра і першого польського посла в СРСР часів війни Станіслава Кота[101] можна відшукати численні огляди подій українського життя, аналітичні довідки з характеристиками національно-визвольних програм і планів ОУН, проекти розв’язання українського питання, складені різними польськими діячами, тощо. Вивчення останніх переконує в тому, що польський військово-політичний провід у жодному разі не збирався відмовлятися від «східних кресів» II Речі Посполитої, а створення повоєнної української суверенної держави вважав можливим лише на Наддніпрянщині.

Зібрання документів ОУН та інших українських політичних партій і організацій (відозв до української і польської людності, газетних видань, матеріалів про українсько-польські переговори), частина з яких, як з’ясувалося, в українських архівах не збереглася, також певною мірою характеризують наміри командування УПА щодо польського населення західноукраїнських земель, причини антипольських виступів, реакцію на них різних українських політичних сил.

Зауважимо, що ми намагалися представити якомога ширшу документальну основу описуваних подій, залучаючи до їх аналізу та вперше вводячи в науковий обіг, насамперед, матеріали польських архівосховищ. Переклад документів з польської мови здійснювався таким чином, щоб не спотворити їхнього змісту. Зрозуміло, що переважна їх більшість подається зі скороченнями, які, однак, не змінюють загального змісту документа. Втім у тих випадках, коли польські матеріали суперечили інфррмації, вміщеній у документах українських архівів, та українській науковій літературі (скажімо, щодо того, хто виступав ініціатором та учасником виконання тієї чи іншої збройної акції, спрямованої проти цивільної людності, або якою була кількість жертв), автор намагався на це вказувати.

Як приклад подамо такий факт. Між українськими і польськими істориками досі точаться гострі суперечки з приводу того, хто був відповідальним за масовий злочин, скоєний 28 лютого 1944 р. в с. Гута Пеняцька на Бродівщині, коли під час «пацифікації» села загинуло понад 500 його польських мешканців. Якщо в українській історіографії поширена думка, що відповідальність за ті події лежить на німецькому каральному загоні, то польська історіографія покладає провину за злочин на галицьких добровольців, покликаних до дивізії СС «Галичина». Першу версію подано, зокрема, у праці з історії дивізії львівського історика А. Боляновського. З дослідження видно, що автор частково ознайомлений з матеріалами польських архівів. Однак про звіт польського діяча Делегатури польського уряду про події в с. Гута Пеняцька, складеного на підставі свідчень урятованих очевидців,