Читати книгу - "Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)"

— а матінка кричала: «Не можу більше, сил немає… помру…», а невідома жінка (це точно була не Леді, бо голос Леді я знав, вона часто приходила до нас і шепотілася з мамою, розповідала якісь історії про свого чоловіка) робила щось таке, після чого перейми дужчали, матінка вже не кричала, а ледь постогнувала, скиглила жалібно, і тоді я чув батьків голос: «Олю, Олечко, тримайся, я з тобою», — а професор Поліщук заспокоював батька: «Ігорю Петровичу, все добре, не хвилюйтеся, бо у вас знову почнеться аритмія».

«Вже майже розкрилася, — оповістив грубий жіночий голос, — ще трохи, дівчино, а ну, не байдикуй!»

«Невже це все діється заради мене?» — подумав я і раптом здригнувся від болю і переляку: щось слизьке торкнулося моєї голови, впевнено і твердо обмацало череп і шию, й гучний голос сповістив: «Та ось він, пуповини на шиї немає, зараз вивільню ручку… тужся, чортова дівко, не здумай відключатися!» Я відчув, що втрачаю свідомість, що голова і тіло просуваються до нового і страшного світу, прориваючи опір матусиного кільця, яке тріщало, вмиваючи мене кров’ю; розумів, що я назавжди кидаю своє надійне сховище, що почався момент вигнання, витиснення, викидання, конвульсії, некерованого руху, який супроводжувався вже не стогонами, а завиванням матусі.

Раптом моя голова відчула незвичний холод, потім моє обличчя, вкрите слизом і кров’ю, проминуло останній бар’єр, очі раптом уздріли щось незвичне — світло, яскраве, біло-зелене, холодне, і я опинився в чиїхось дужих руках. Я заплющив очі, щоб не бачити світла, щоб повернутися в рідну темряву, я задихався, нічого не розумів, лише відчуваючи, що зі мною трапилася страшна катастрофа, бо я покинув свою матусю назавжди, втратив свою тиху схованку, і мені схотілося померти, зникнути, втекти з цих чужих жорстоких рук, які міцно тримали мене за ноги, підняли над операційним столом і ляснули боляче в зад, від чого я пирхнув, розплющив очі й заскиглив від приниження, перебуваючи, як піймане зайченя, в руках оцієї товстої баби-садистки, яка так знущалася з матінки і з мене.

— Ось він, ваш синок, — басовито, з певним задоволенням промовила жінка, підносячи мене до когось, хто лежав навзнак на ліжку. І раптом моє серце сповнилося ніжністю, бо зрозумів я, що це — моя матінка, найвродливіша в світі, з сонячною усмішкою на блідому змученому обличчі. Жінка поклала мене мамі на живіт, звідки линуло тепло.

— Бачите, який гарний опецьок вийшов, — додала жінка в зеленому халаті, заляпаному кров’ю, і ще раз ляснула мене по заду. Я заплакав — не стільки від болю, як від образи, — запхинькав і уявив, як жахливо виглядаю — вимазаний кров’ю і слизом, вузькоокий маленький самурай, що опинився в руках могутніх ворогів.

І тут сталася ще одна катастрофа: вороги безжально роз’єднали наші тіла, перерізавши назавжди той струмок життя, той місток, що з’єднував мене з матусею, те, що називається на їхній мові пуповиною, — я почав дихати й відчув, як застукотіло моє маленьке серце. Самотність, довга, як життя, прийшла до мене, я зрозумів, що відтепер доведеться слухати биття в грудях свого вічного двигуна й самому вдихати холодне чуже повітря, відчувати його нестерпні запахи. Останнє, що тепер з’єднувало мене з моєю мамою — її груди, тепла цівка солодкого молока, яка заспокоїла й відігріла мене.

У цю мить щось спалахнуло — це батько зробив перше фото в моєму житті: я побачив його обличчя, прикрите маскою, його темні очі, в яких світилися біль, страждання й щастя. Навколо операційного столу скупчилися ще якісь люди, я бачив лише їхні очі, ще не знаючи, хто вони, не розуміючи, чому вони не відводять своїх безсоромних поглядів від мене й матінки — бо побачили нас, мабуть, у мить нашого приниження, мого розлучення з матінкою назавжди.

Мене тісно спеленали в якісь ганчірки й кинули напризволяще, забравши від матусі. Страждання мої були невимовні, бо ціна так званого самостійного, окремого від матусі життя виявилася занадто високою, неприйнятною спочатку для мене. Тільки повернення до матусі, коли ці потвори в зелених халатах і білих масках приносили мене до її палати і я припадав до її грудей, давало мені коротке відчуття щастя в цьому ворожому мені світі.

Саме тоді, коли мама Оля була поряд зі мною й віддавала мені залишки свого життя, прийшла до мене та дивна, страшна у своїй позачасовій викривленості й ненормальності здатність бачити майбутнє. Ніхто цього не знає і не повинен здогадуватись — ні мати, ні батько, ніхто — бо тоді мені загрожуватиме смертельна небезпека. Звичайно, спочатку я ще цього не розумів, більше того — я думав спершу, що це відчуття майбутнього — прозріння — притаманне кожній людині. Але дуже швидко я зрозумів, що зі мною не все гаразд, що трапилась якась мутація, якась поломка свідомості, спрямованої у нормальних людей у минуле, позаминуле, у спогади птахів, плазунів і рослин, але майже ніколи — у майбутнє. Згодом, в одній із розмов батька з патріархом Ізидором я почув, що таких людей називають пророками і що доля їхня завжди страшна: пророцтва збуваються, але майже завжди пророків убивають, розтерзують, як протиприродних потвор — трикрилих птахів чи двоголових телят. Слухаючи ту розмову про сумну долю пророків, я зрозумів, що вони нікому не потрібні — бо ніхто не хоче знати, яке майбутнє йому роковано. Ні люди, ні країни. Ця таємниця належить тільки Богу, казав Ізидор.

Після того випадку я ще раз поклявся приховати від усіх цей небезпечний дар, швидше не дар, а кару, бо ті картини, що час від часу бачив я, були впереваж сумні, часто незрозумілі, чаїли в собі небезпеку; особливо страшними для мене були видіння, в яких у небі повільно літали, виблискуючи сталевими гранями, пласкі, вертикально поставлені гігантські апарати, які називав я «літаючими вежами», не розуміючи їхнього призначення. Іноді з’являлися у моїх видіннях люди, які оточували батька, і те, що відкривалося мені, було таке жахливе, що я намагався не думати про побачене, забути якнайшвидше те, чому ніхто не повірив би, якби я спробував розповісти. Рятувала мене не стільки моя обережність, обітниця чи страх, скільки те, що до трьох років, до смерті моєї матусі, я майже не говорив. Все розумів, а говорити було ліньки.