Читати книгу - "Жозеф Фуше. Портрет політичного діяча"

гадці не мав. Та, побачивши, якими нелюбими стали масові страти і якими любими можуть стати вони, коли, нехай навіть опісля, особисту помсту заступлять мотивами людяності, змовники мерщій вирішили скористатися непорозумінням. Віднині всі насильства революції вони перекладуть на одне Робесп’єрове сумління (адже з могили ніхто не відповість), а натомість про себе казатимуть, що завжди були апостолами милосердя, проти всілякого примусу й надуживань.

Не страта Робесп’єра, а лиш оцей боягузливий і брехливий задум його послідовників надав подіям 9 термідора всесвітньо-історичного значення. Бо до цього дня сама революція була найвищим, єдиним правом і, не замислюючись, брала на себе будь-яку відповідальність, а нині злякано зупинилася, почала й собі втрачати правість, а вожді революції стали зрікатися її. Будь-яка віра, будь-яка ідеологія, тільки-но відкинувши своє безумовне право, непомильність в усьому, відразу втрачають свою внутрішню силу. І коли нещасні переможці Тальєн і Баррас неславили трупи своїх великих попередників — Дантона і Робесп’єра — як трупи вбивць і боязко сідали на лави правих, до поміркованих, до потайних ворогій республіки, то зрадили не тільки історію й дух революції, а й самих себе.

Кожен сподівався побачити серед них Фуше — ватажка змовників, найзапеклішого Робесп’єрового ворога. Він, що зазнав найбільшої небезпеки, «chef de la conspiration», мав цілковитий привілей потягти найласіший шматок здобичі. Але знаменно — Фуше сідає не на лави правих разом з рештою, а на своє давнє місце, на «горі», з радикалами, й поринає в мовчанку. Вперше (ми вражені) не йде він до більшості.

Чому Фуше повівся так незвичайно? І тоді, і згодом багато хто запитував про це. Відповідь проста: бо міркував розумніше й далекоглядніше за решту, його тверезий політичний розум глибше прозирав ситуацію, ніж оті солом’яні голови Тальєн і Баррас, яким лише небезпека надала нетривкого завзяття. Він, колишній учитель фізики, знає закон рушійних сил, за яким хвиля не може непорушно застигнути в повітрі. Знає, що вона має бігти вперед або ж відкочуватись. Тому нині хвиля заверне назад, почнеться реакція; як перед тим революція, так і реакція буде неспинною в русі, бігтиме точнісінько, як та, аж до краю, до найдальших меж, до насильства. Тоді ця, на живу нитку зшита спілка безперечно розлізеться, і, коли переможе реакція, загинуть усі провідні борці революції. Адже з появою нових ідей зазнають небезпечних змін і критерії оцінки вчорашніх подій. Те, що вчора вважали за республіканський обов’язок і чесноту, наприклад розстріл картеччю тисячі шестиста чоловік або плюндрування церков, згодом неодмінно розцінюватимуть як злочин, учорашній обвинувач завтра стане обвинуваченим. Фуше, що мав на сумлінні всяке, не хоче поділити жахливої помилки термідоріанців (так тепер звали тих, хто повалив Робесп’єра), які боязко чіпляються за колісницю реакції; він знає: це не зарадить, реакція, тільки-но покотившись, усіх загребе. Тільки розум і завбачливість спонукали Фуше зостатися лівим, зберегти вірність радикалам, він відчуває, що незабаром саме найвідважнішим ітиметься про смерть і життя.

Фуше вчинив слушно. Щоб стати популярними, зміцнити гуманізм, якого перед тим не було й заводу, термідоріанці офірували найзавзятіших проконсулів, дали стратити Кар’єра, що втопив у Луарі шість тисяч люду, араського трибуна Жозефа Лебона та Фуке-Тенвіля. Щоб стати милішими для правих, знову закликали 73 вигнаних жирондистів і запізно збагнули, що, зміцнивши отак реакцію, потрапили в залежність від неї. Тепер вони слухняно мусили звинувачувати спільників своєї боротьби з Робесп’єром — Біло-Варена та Коло д’Ербуа, ліонського колеґу Фуше. Все ближче добирається реакція до карка Фуше. Цього разу він ще врятувався, боягузливо заперечивши будь-яку свою провину в Ліоні (хоч усі папери підписував удвох із Коло) і не менш брехливо заявивши, що тиран Робесп’єр переслідував його тільки за надмірне милосердя. Цим проноза справді одурив на якийсь час Конвент, невидний, він і далі сидів на своєму місці, а Коло пішов на «суху ґільйотину» — його заслано на малярійні острови Вест-Індії, де за кілька місяців він ліг у могилу. Та Фуше надто розумний, аби, відборонившись, одразу почуватися в безпеці, він знає нещадність політичних пристрастей, знає, що реакція, як і революція, людей жертиме й жертиме, аж поки їй виб’ють зуби; в нестримній жадобі помсти вона зупиниться не раніше, ніж спровадять до суду останнього якобінця, впаде Республіка. Отже, для революції, з якою Фуше нерозривно пов’язаний своїми кривавими злочинами, він бачить один рятунок: хтось має повести її далі. А для нього самого, гадає він, теж є тільки один рятунок — падіння уряду. Знову, як і півроку тому, шонайбільше загрожений, сам-один супроти величезної потуги, Фуше починає відчайдушну боротьбу за своє життя.

Завжди, коли йшлося про владу і його життя, Фуше здобувавсь на неймовірну силу. Він побачив, що Конвент уже не зупиниться на переслідуванні колишніх терористів законним шляхом і буде змушений удатись до засобу, не раз уже випробуваного під час революції, — терору. Вже не раз — страчуючи жирондистів, страчуючи короля — щастило залякати боязливих і обережних депутатів (а серед них і Жозефа Фуше; тоді ще консерватора), мобілізувавши проти парламенту вулицю, виводячи в нестримному пориві з передмість наснажені пролетарською силою робітничі батальйони, піднімаючи червоний прапор повстання над муніципалітетом. Чом іще раз не кинути на боязливий Конвент цю стару ґвардію революції, тих, що брали Басті­лію й боролися 10 серпня, та не розбити їхніми кулаками уряд? Тільки панічний страх перед повстанням, перед пролетарським гнівом може залякати термідоріанців — отже, Фуше вирішує підбурити паризький люд, кинути незліченні тлуми на своїх ворогів, на тих, хто його звинувачує.

Правда, Фуше надто обережний, щоб іти в передмістя й виголошувати полум’яні революційні промови або, як Марат, ризикуючи життям, жбурляти в народ бунтівничі брошури. Він не любить виставляти себе, радо уникає відповідальності: його ремесло — не в палких і гучних промовах, а в нашептах, у тому, щоб стояти за чиєюсь спиною. Цього разу Фуше теж знаходить придатного чоловіка, що, виступивши сміливо й рішуче, затулить його власною тінню.

Тієї доби, переслідуваний та утискуваний, у Парижі вештався один з найпалкіших і найчесніших республіканців — Франсуа Бабеф, що назвав себе Ґракхом Бабефом. Серце в нього було полум’яне, розум — непересічний. Справжній пролетар, колишній землемір і друкар, він мав небагато, та й то примітивних ідей, зате плекав їх мужньо й несамовито, розжарюючи до сяєва істинно республіканських