Читати книгу - "Вдова узурпатора"

скажімо, особливої радості він не відчує, але Дано Іту хлопчиська не віддасть.

— Ви ж збиралися в колонії? І чому Клюса повинен везти я?

Нетямущість янвайця майже довела мене до сказу.

— Якщо… я… загнуся… у цьому… проклятому… Гнізді! — заговорила я, чеканячи кожне слово.

— Ну й висловлюєшся ж ти, Есто!.. — Я простягнула руку й піймала за комір брата, який підкрався непоміченим. — А ще королівська сестра!

— Там настільки небезпечно? — тихо запитав Афарас.

— Я не знаю, наскільки там небезпечно! Беретеся доставити Клюса?!

— Не слухай її, приятелю, усе обійдеться, — запевнив братик. — Я за цим особисто простежу. Диск буде наш!

— Та пропади він пропадом! — Афарас теж підвищив голос. — Невже він вартий ризику?!

— Чи не можна шепотітися тихіше? — ззаду підійшов останній учасник нашої експедиції. — Ви переколошкали вже всю звірину. Якщо виникне якась проблема, можете покластися на мене. Зрештою, я на вас працюю!

— От і прекрасно! — Афарас дружньо поплескав по плечу людину, якій ледве діставав до вуха. — Посидиш тут з дитиною, а ми швиденько збігаємо й повернемося…

— Хто тут дитина?! — заволав король.

Плейте мовчки взяв янвайця за светр, але я встигла втиснутися між двома охоронцями й упертися ліктями в груди одного й сонячне сплетіння іншого.

— Не будемо сваритися, добродії, мій брат піде з нами.

— Ви потягнете хлопчиська в чортове лігвище?! — обурився Афарас. — Ви не людина, Есто!..

Я вдихнула побільше повітря й закричала майже так, як кричить в опері обманута королева:

— Так, я не людина! Я відьма!

Обоє одночасно відсахнулися назад і затисли вуха. «Відьма, відьма!» — пішла перекочуватися по лісі луна. Плейте похитав головою:

— В Амадані не варто про це кричати.

14

Сонце вже піднялося високо, розвіявши останні залишки нічного туману, коли ми нарешті вийшли на узлісся. Дощ припинився ще близько півночі, але повітря в лісі було просякнуте вогкістю, запахом гнилого листя й ще чимось гіркувато-дурманним, від чого боліла голова й хотілося швидше вирватися на відкритий простір.

Тепер ми стояли на узліссі, але це не радувало. За два кроки від нас обривалися зарості волосистої осоки й починалася гола земля кольору іржавого заліза. Пустище простиралося до самого обрію, і лише самотня точка якоїсь будівлі чорніла на північному сході.

— Нам туди, — кивнув Плейте вбік точки. — Там колись було село.

І ми звернули на пустище. Під ногами захлюпав розкислий ґрунт. Велике Небо, як же там смерділо! Десь до поверхні просочувався сірководень, і ми буквально задихалися від запаху тухлятини. Уже через п’ятнадцять хвилин я згадувала про ліс із жалем. Клюса почало нудити, він позеленів, як болотна твань, і згадав Пітьму. Я змочила водою носову хустку й простягнула братові:

— Спробуй дихати через це.

Клюс слухняно пригорнув хустку до обличчя, продовжуючи боротися зі спазмами. Афарас почервонів:

— Досить! Хлопчисько далі не піде.

Плейте оглянувся, щоб з цікавістю глянути на розлютованого Афараса. Я хлюпнула води із фляги й намочила ще одну хустку. Клюс поспішно взяв її й покрокував швидше, із зусиллям висмикуючи ноги, що грузли в багнюці. Афарас наздогнав короля й спробував узяти за руку, але Клюс ухилився.

— Відчепися, приятелю, — не відриваючи хустку від рота, попередив він.

— Якщо твоя сестра здуріла, то я ще при своєму розумі. Ти далі не підеш! Ми повертаємося.

Клюс зробив два глибокі вдихи й видихи.

— Ти повернешся один, приятелю, — запевнив він.

— Не чіпайте його, Афарасе, він — міцний хлопець і тому дійде… — я замовкла, бо в мене самої до горла підкочувалася грудка. По цьому дурному пустищу можна було йти, причому швидким кроком, але тільки не стояти.

— Уперед! — гаркнув Плейте.

— Через цей Диск ви всі здуріли, — Афарас тремтячою рукою вийняв пістолет. — Залишіть хлопчиська, ви його знищите!

Плейте стояв занадто далеко від Афараса, щоб встигнути хоч що-небудь зробити, він так і застиг з витягнутою вбік села рукою, не зводячи очей з пістолетного дула. Я спробувала розвернутися, однак ноги майже по коліно пішли в болото. Ну й ну: хтось намагається мені довести, що я не піклуюся про свого брата?!

Клюссіді Діано Лу опустив мокрі хустки й випрямився на весь свій стодвадцятисантиметровий зріст.

— Забери «бакку», приятелю, — порадив він неголосно. — Тобі король наказує.

— Вибачте, ваша величносте, але вам доведеться повернутися.

Клюс не зробив жодного руху, але багнюка під ногами Афараса раптом здибилася, якось дивно буркнула, і Афарас зник. На місці, де щойно стояв янваєць, колишучись опускалася руда твань.

— Клюсе?! — я не впізнавала власного голосу.

Клюссіді сам злякався. Земля викинула Афараса з такою поспішністю, що його підкинуло вгору метри на два, звідки він і ляпнувся об землю. Це була не людина, а якась безлика глиняна статуя з безформною грудкою замість голови, неоковирними виростами на місці рук і ніг, з купою землі замість тулуба.

І я вперше в житті по-справжньому вдарила брата. Я вліпила йому хльосткого ляпаса, аж заніміла рука.