Читати книгу - "Бродяги Пiвночi"

годен був дихати, удерся в їхній із Сірою Вовчицею дім. Його губи невдоволено засмикались, оголивши довгі ікла. Приготувавшись до стрибка, Казан витягнув шию й голову і став підходити до двох велетенських каменів, де вчора ввечері знайшла притулок на ніч Сіра Вовчиця. Вона й досі була там, а з нею був хтось іще. Та вже за мить Казан розслабив м’язи. Його наїжачена шерсть на спині вляглася. Він нащулив вуха, просунув голову між двома каменями й тихо заскавулів. Сіра Вовчиця відповіла йому тим самим. Повільно Казан відступив назад і повернувся до сонячного сходу. Потім він ліг, затуливши своїм тілом вхід до лігва між скелями.

Сіра Вовчиця стала матір’ю.

Роздiл IX
Трагедiя на скелi Сонця

Увесь той день Казан охороняв вершину скелі Сонця. Через страх і жорстокість попередніх господарів йому досі не судилося стати батьком, тож тепер він був спантеличений. Щось підказувало йому, що віднині він має цілком віддаватися скелі Сонця й аж ніяк не хижці. Бажання знову побігти на рівнину було вже не таким сильним. Як зовсім смерклося, Сіра Вовчиця вийшла зі свого сховку, тихцем підійшла до Казана й, скавулячи, легенько, лагідно вкусила його за кудлату шию. Давній інстинкт предків підказав йому, що на такі пестощі його пари треба відповісти, тож він повернувся й ніжно лизнув Сіру Вовчицю. Вона відкрила свою пащу й ніби засміялася, хекаючи так, немов щойно швидко бігла. Вона була щаслива. А коли з лігва почулися тихі скигливі звуки, Сіра Вовчиця кинулася назад до своїх малят.

Щеняче «скавý-скавý» і те, як Сіра Вовчиця на нього зреагувала, дало Казанові перші знання про батьківство. Інстинкт знову підказав йому, що Сіра Вовчиця не може тепер піти з ним на полювання — вона мусила лишитися на вершині скелі Сонця. Тому, коли зійшов місяць, він пішов сам і вже на світанку повернувся з великим білим зайцем у щелепах. Сіра Вовчиця жадібно їла й наїстися не могла. Дика Казанова сутність казала йому, що відтепер йому щовечора доведеться полювати для Сірої Вовчиці й тих маленьких істот, які скиглили в криївці в міжскеллі.

У дальші кілька днів Казан до хижки не наближався, хоч не раз чув, як і чоловік, і жінка кликали його. На п’ятий день він таки спустився вниз. Жанна з дитиною були такі раді, що жінка навіть обняла його, а дівчинка буцала його ногами, сміялась і весело щось до нього кричала. А от чоловік у цей час стояв і сторожко спостерігав за цими палкими радощами, будучи не надто ними вдоволеним.

— Боюсь я його, — сказав він Жанні в сотий раз. — Цей вовчий блиск у його очах… Підступна порода. Часом я шкодую, що ми впустили його в наш дім.

— Якби ми цього не зробили, що б сталося з нашою дитиною? — нагадала йому Жанна, і в її голосі почувся легкий докір.

— Я майже забув про це, — відповів чоловік. — Казане, старий ти чортяко, гадаю, я теж тебе люблю, — і він ніжно поклав руку Казанові на голову. — Цікаво, як йому поведеться там? Він же звик жити в лісі. Йому все може здатися дивним.

— І я… я теж… звикла жити в лісі, — прошепотіла Жанна. — Це, певно, тому я так люблю Казана — більше за всіх на світі після тебе й маленької. Казане… мій милий Казане!

Цього разу Казан ще виразніше відчув дух таємничих змін у хижці. Жанна та її чоловік без угаву говорили про свої плани, а коли чоловіка поруч не було, жінка розмовляла з дитиною чи з ним. Щоразу, коли пес навідував хижку впродовж наступного тижня, він усе більше й більше ставав неспокійним. Такі зміни, зрештою, не міг не помітити чоловік.

— Мені здається, він знає, що ми збираємось їхати, — сказав він одного вечора Жанні, а потім додав: — Сьогодні вода в річці знову прибула. Доведеться відкласти від’їзд на тиждень, а то й більше.

Тієї ж ночі, коли місяць визолотив верхів’я скелі Сонця, вийшла покупатись у його променях Сіра Вовчиця. За нею, шкандиляючи, ішло троє маленьких вовченят. Ці м’якенькі живі грудочки, що вовтузилися біля Казана й притискалися до його рудуватого хутра, дуже скидалися на маленьку Жанусю. Часом вони так само дивно й тихенько пищали, як це робило маля, і так само незграбно перебирали чотирма ніжками, як і дівча своїми двома. Казан не пестив їх, як Сіра Вовчиця, але в їхньому дотику, малечому скавулінню він знаходив собі втіху, що її пес ніколи не відчував.

Ця ніч була, як день, хоч голки вибирай. Місяць уже високо підбився вгору, коли Казан укотре спустився на рівнину, щоб уполювати щось для Сірої Вовчиці. Біля обніжжя скелі перед ним зненацька вигулькнув білий заєць, і Казан стрімголов кинувся за ним. З добрих півмилі він гнався за здобиччю й догнати не міг. А тоді, зрештою, вовчий інстинкт переважив собаче єство, і він покинув марну справу. Лань він би наздогнав, та дрібних тварин вовк має полювати по-лисичому. Тож Казан почав крастися крізь чагарі повільно й тихо, мов тінь. Десь за милю від скелі Сонця він вислідив зайця, два швидкі стрибки — і в Казанові щелепи потрапила вечеря для Сірої Вовчиці. Повертався Казан неспішно, раз по раз кидаючи важкого семифунтового біляка на землю, щоб перепочити.

Дійшовши до вузької стежини, що вела на верхівку скелі Сонця, пес зупинився. У цьому місці йому вчувся виразний дивний запах чиїхось слідів. Здобич випала з його щелеп. Геть уся шерсть на його тілі