Читати книгу - "Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…"

хлюпнула йому в обличчя води з холодильника, той замотав головою, як при нападі ґедзів, нарешті впізнав Людмилу:

– Помацай камін. Ще гарячий від спалених паперів.

– Найкраще було б запалити кабінет, а то й усе твоє управління. Разом з тобою.

Артем влив собі вісімнадцятилітнього «Chivas’у», розвів содовою, вкинув кілька кубиків льоду і жадібно випив, проковтнувши й льодинки.

– Весь компромат, що міг дістатися окупантам, – знищено! Вогнем! І попіл буде розвіяно.

– Навіть якщо оригінали спалено, я хочу мати хоча б список моїх особистих письмових розпоряджень. Акції горілчаних та нафтопереробних заводів. Газові і нафтові свердловини. Золоте родовище. Земля. Держрезерв. Агрофірми. Птахофабрики. Гранкар’єри… Все-все дай мені до середини дня. Якщо Артур і наш Проповідник не домовляться між собою про ненапад – я відповідати за царські апетити Павла, його родини і твої – не хочу. І не буду. Хутчіш протверезюйся! Тоді подарую тобі, що хапонув… Без мого дозволу… А я дещо знаю, Артеме.

«Три ночі мучилася на столичному залізничному вокзалі. За мною вже стали стежити міліціонери. Виходила на вулицю, на холод, щоб розігнати сон і перейти до іншої зали, якщо там знайдеться вільне крісло.

Вокзал вимитий, відремонтований, чистенький, славно умебльований, в туалеті можна вмитися, навіть підмитися і причепуритись перед дзеркалом, правда, за гроші.

А все одно смердить вокзалом і людським потом з усієї України.

Я не могла появитися перед Президентом нечупарою, хоч до мене на вокзалі постійно залицялися чоловіки, що чекали своїх потягів. Були серед них і дорого вбрані, в легких імпортних кожушках, джинсах, жокейках. І – тверезі, стрункі, як Павло в телевізорі.

Один, лагідно розговорившись зі мною і довідавшись, що я приїхала із вже знаменитого села Городища до свого Президента, навіть запропонував переночувати у привокзальному готелі. Мабуть, з ним, в одному ліжку.

Я зірвалася на ноги і перейшла до найдальшої зали, де в кутку було вільне місце за дебелим олеандром. Він більше не чіплявся до мене.

У перший день, вдосвіта, зійшовши з тульчинського автобуса, я пішки (щоб не тратити позичених сімдесят гривень, які заховала у ліфчику на дорогу додому) попрямувала до резиденції Президента України.

Може, побачить мене і впізнає, виходячи з машини, яку, показували по телевізору, сам любить водити. Мені б лишень попросити, щоб відпустив на волю Антося. «Зробіть це, пане Президенте, як вашій колишній сусідці з Городищ». Ось і все. Щаслива поїду додому.

Простояла на майдані біля парадного входу до Президента весь день. Забігали і виходили люди, багаті, бо одяг на жінках, дівчатах, хлопцях і чоловіках з дорогих магазинів, не з «секонд-хенду» городківського стихійного базару, куди з Городищ возять бабів пошарпаним мікроавтобусом, якого подарував сільраді Президент.

Зголодніла, болісно смоктало у шлунку. Змерзла в ноги. Не чула їх зовсім. Як протези. Ледве стояла. Заходилося на вечір.

Я ще раніше помітила, що на мене зі співчуттям поглядає міліціонер. Часто витягає зім’яту сіру хусточку і голосно сякається. Простуджений.

Коли стало смеркатися і з резиденції висипався всуціль щасливий різнолюд, а Президента не було, я набралася сміливості і підійшла до міліціонера. Розповіла, чому стовбичу.

Він пояснив, що тут Президента не дочекаюся. Заїздить ескортом через спеціальну браму, з іншої вулиці. Можливо, з вікна броньованого «мерседеса» впізнає, якщо справді сусідка і подруга дитинства. Може впізнати… якщо близька… І додав: дуже красива сусідка.

Похвалився, що був серед тих міліціонерів, хто підтримав революцію і відмовився стріляти в повстанців.

Запропонував почекати, поки змінить напарник, і він покаже мені браму Президента. Порадив, щоб я там стояла, махала букетом квітів, може, помітить і впізнає. Все решта – безнадійне.

Також підказав написати на картонці «Городища», почепити на груди і з квітами стояти біля президентської брами. Правда, тільки після десятої ранку, бо перед сніданком, на голодний шлунок, він молиться до чудотворних ікон, а тоді – малює… Оце і все. Побіг на маршрутку, голосно сякнувшись на асфальт.

Пізнього вечора, коли я з’їла на вокзалі два пиріжки з лівером, встигла до квіткового кіоску, впросила квітникарку зібрати дешевий букетик із понівечених квітів. Недорогих. Мені тримати їх у руках край дороги, де буде їхати Президент. Вона зробила задарма – все одно викидати.

Наглядач за інтелектом і образом кандидата в Президенти України Артура – Маруся-кулеметниця, а земляки називають її Маруся-скоростріл, розуміла, що Лідера треба негайно забирати додому. Наговорить дурниць в присутності преси і підісланих агентів від Кобри з останньої барикади, яку треба взяти через два тижні.

Солідні члени команди вже давно роз’їхалися. Але залишати переможний фуршет Лідер не хотів. Встрявав у вислуховування завживаних, сопливих лестощів. Приймав дурні поради. Обіймався з тими, хто ще вчора вимащував його дьогтем…

Маруся-скоростріл одважилася взяти відповідальність на себе.

– Товариство! Через кілька годин стартує заключний етап боротьби за порятунок України від помаранчевої саранчі. Основному претендентові на перемогу треба відпочити. Беріть зі столів, що хочете. Кому мало – ідіть до штабу Ще-Діючого. Там ламаються столи, а нікому їсти-пити. Смачного, колєги.

Кілька палких прихильників Лідера спали у кріслах чи схиливши