Читати книгу - "Відірвана від коренів"

іде до води, щоб напитися, дерев'яні сани і іноді самотнього вершника, який їхав по дорозі, розкидані вздовж шляху кучугури снігу, і нарешті заснула, притулившись до віконної рами. Коли я прокинулася, було вже пізно, смеркало, і я побачила лінію сигнальних маяків, які палали майже по всій довжині долини.

Я подивилася на них спросоння. На якусь мить я подумала, що свічки-дерева запалили знову. Я бачила запалений сигнальний маяк у Дверніку три рази в житті: коли було зелене літо; а потім один раз через сніжних коней, які прийшли з Вуду, коли мені було дев'ять; і один раз коли повзли виноградні лози, які встигли вночі проковтнути чотири будинки на краю села, влітку, коли мені було чотирнадцять. Дракон приходив завжди; він відкидав натиск Вуду, а потім зникав у вежі.

У зростаючій паніці я порахувала маяки, щоб побачити, звідки було повідомлення, і відчула, що моя кров холоне в жилах: їх було дев'ять по прямій лінії після Шилки. Дев'ятий маяк був у Дверніку. Дзвінок почався від мого власного села. Я стояла і дивилася на вогнища, а потім до мене дійшло: Дракона немає. Він проминув перевал і зараз прямує до Жовтих Боліт. Він не побачить маяків, і навіть якщо хтось принесе йому звістку, спочатку він буде мати справу з химерою — тиждень, як він сказав, і поруч не було жодного чарівника, який…

Це був момент, коли я зрозуміла, наскільки була дурна. Я ніколи не думала про магію, як про щось важливе, і тепер стояла біля вікна, усвідомлюючи, що в долині не було нікого, крім мене; і що в мені, бідній, незграбній і недосвідченій, було більше магії, ніж у будь-кого іншого з мого села. Вони потребували допомоги, і я була єдиною, хто міг її надати.

Після цього замороженого моменту я повернулася і полетіла вниз, в лабораторію. Я ковтнула і переборола страх, узявши сіру пляшечку, таку, яка перетворила мене на камінь. Я взяв Вогняне серце теж, і еліксир, який Дракон використовував для принца, щоб врятувати його життя, і ще одну зелену — ту, про яку він колись згадував як про засіб для швидкого росту рослин. Я не могла знати наперед, яка допомога від них буде, але, по крайній мірі, я знала, що вони робили. Я не знала навіть назв інших, і не посміла доторкнутися до них.

Я понесла їх в свою кімнату і почала відчайдушно різати решту моєї купи суконь, зав'язуючи смужки шовку разом, щоб зробити щось на зразок мотузки. Коли вона стала досить довгою, як я сподівалася, я прив'язала кінець і жбурнула решту в вікно, подивившись після цього вниз. Ніч була темною. І не було ніякого світла внизу, щоб я могла побачити, чи моя мотузка досягла землі. Але у мене не було іншого вибору, окрім як спробувати це з'ясувати.

Я пошила кілька шовкових сумок з суконь, серед моїх маленьких проектів шиття, і тепер поскладала скляні пляшечки в одну з них, добре переклавши обрізками тканини, і перекинула через плече. Я намагалася не думати про те, що роблю. У верхній частині мого горла стояв клубок. Я схопилася за шовкову мотузку обома руками і перелізла через підвіконня.

Я лазила і на старі дерева: Я любила великі дуби і видиралася на них тільки з обривком зношеної мотузки, накинутої на гілку. Але зараз не було нічого подібного. Камені вежі були неприродно гладкими, навіть тріщини між ними були дуже тонкими і наповненими до кінця розчином, який не кришився і не вивітрювався з часом. Я скинула черевики, і вони полетіли вниз, але навіть мої звільнені пальці не могли знайти опору. Уся моя вага зосереджувалася на шовковій мотузці, мої руки були вологими від поту, а плечі боліли від напруження. Я ковзала і сповзала вниз, а час від часу просто висіла на мотузці, розгойдуючись. Мішок на моїй спині теж гойдався, бив по спині і пляшки хлюпали. Я продовжувала спускатися, тому що вже не могла робити нічого іншого. Повернутись вгору було б набагато важче. Я почала фантазувати про те, що відпущу мотузку, якщо вичерпаю свої сили, і була на півдорозі до переконання себе, що падіння буде не таким поганим варіантом, коли несподівано мою ногу боляче зігнуло, і я опинилася на твердій землі у півфуті м'якого ворсистого снігу, біля стіни вежі. Я вирила своє взуття зі снігу і побігла вниз по чистій дорозі, з якої Дракон прибрав кучугури, в напрямку Вільшанки.

Вони не мали ні найменшого поняття, що зі мною робити, коли я прибігла туди. Я приголомшила усіх у таверні своїм виглядом — піт розмалював лице і замерз на бровах, волосся сплуталося і безладно збігало вниз по голові і заморожений іній обрамляв обличчя у тих місцях, куди відлітало моє дихання. У таверні не було нікого, кого я знала. Я упізнала мера, але я ніколи не розмовляла з ним. Вони, ймовірно, подумали, що я божевільна, але серед них був Борис, батько Марти, однієї з дівчат, народжених в моєму році. Він був на обранні. І він сказав,

— Це дівчина Дракона. Дочка Андрія.

Жодна з обраних дівчат ніколи не покидала вежу раніше встановленого строку у десять років. У розпачі через палаючі сигнальні маяки, я думаю, що вони були би щасливішими мати справу з тим, що послав Вуд, ніж зі мною — я увірвалася, створивши для них певну проблему і виглядала непереконливо у якості будь-якої допомоги.

Я сказала їм, що Дракон поїхав до Жовтих Боліт; і додала, що мені потрібно, щоб хтось відвіз мене у Двернік. Вони нещасно закивали, почувши першу новину; і дуже швидко я зрозуміла, що не мали ні найменшого наміру зважити на другу, незалежно від того, що я розповіла їм про магічні уроки.

— Доведеться тобі провести ніч у моєму домі, під опікою моєї дружини, — сказав мер, відвертаючись. — Данушек, з'їздь до Дверніка: вони повинні знати, що повинні протриматися довше — всім, що в них є, і з'ясуй, яка допомога їм