Читати книгу - "Навіщо читати"

Поль Валері. Ego scriptor

Якби відкинути релігію і секс, я міг би жити, як чернець.

Едуард Леве. Самогубство

Будь-чия смерть — це смерть уповні. Будь-хто — це цілий світ.

Марґеріт Дюрас. Писати.

Одна із найчудовіших, напевно, оця:

На кожному краю пристрасті виявляється підлість.

Жюль Барбе д’Оревіллі. Меmoranda

Я хотів би бачити цю максиму татуйованою на спині співачки-лесбіянки з диким інтелектом, пораненої, різкої, непевної. Все це не для широкого загалу.

Я вб’ю того, хто наступним побажає мені веселого Різдва.

Мірна Луа в Неможливо знайти (The Thin Man)

Збірки максим належать до книжок, які треба читати якнайповільніше. Їх сконденсованість веде до того, що надмірне споживання може викликати запаморочення.

Ми активно спонукаємо наших читачів померти, перш ніж побачити всі ці жахіття.

Ерік Саті[95]. Прогноз на 1889 рік

Читати, щоб виявити те, чого письменник не сказав

Читати можна для того, щоб виявити те, чого письменник не сказав. Загалом про це думаєш, мріючи під час читання, коли підводиш голову і, поклавши вказівний палець на вуста, дивишся вдалину, нічого не бачачи. Ну ж бо?… У своїх творах Шатобріан жодним словом не згадує Стендаля… Проте Стендаль, як і він, був дипломатом, до того ж він цитує і менш знаних авторів… Так, але Шатобріан говорить компліменти тільки тóму, хто за нього нижчий і належить до його групи. Усе має слугувати його славі. Йому, напевно, бракувало тактичного чуття сказати щось хороше про письменника не з його «мережі». (У нього, до речі, її не було.) Він, напевно, думав, що у Стендаля, який мав лише друзів, така мережа була. В англійських газетах Стендаль називав його шарлатаном, і хоча й писав під псевдонімом, можна не сумніватися, що хтось із добромисних близьких доніс про це Шатобріанові. Але той не буде робити приємність комашці, укусу якої він навіть не відчув, узявши до уваги бодай акт її існування! Марґеріт Дюрас, яка, не соромлячись, говорила про свій алкоголізм, свою скупість у книжках приховувала. Чому? Чи для неї скупість була вадою, якої слід соромитись якнайбільше? Це було б винятковим. Загалом скупі обожнюють свою скупість. Вони знають, що з неї насміхаються, але вважають, що це несправедливо і що люди не усвідомлюють того, що насправді, на їхнє розуміння, є болісною чеснотою. Скупість — це геніальність людей, у яких інші таланти відсутні. У Дюрас талант був, вона в цьому лише трохи сумнівалася. Тож марнославство вбило в неї усвідомлення скупості. Вона приховала ще одну річ, те, чим вона завдячує іншому письменникові. (О, не одна вона.) На початку кар’єри вона писала в реалістичному дусі 1930 р., що не дуже відрізнявся від стилю Клода Фарера (1876–1957, капітан корвета, Ґонкурівська премія, член Французької Академії), від якого вона очистилася під впливом іншого письменника, хоча в цьому не зізнається. У «Смерті юного англійського авіатора» вона наважується написати: «Є письмо ненаписаного. Колись це прийде. Письмо коротке, без граматики, письмо одиноких слів. Слів без граматики як опертя. Ось, їх написано. Й одразу покинуто». І коли я кажу, що вона зважилася про це написати, то саме тому, що це робиться без посилання, про яке не можна — вона й сама не може — не думати: раніше за неї і не таємно так писав Беккет. («Смерть юного англійського авіатора» — це гарний текст з «Писати», зовсім не схожий на цю програму, тривало-нудну, риторичну, написану, і це дуже добре.) Беккет, худий з «худим» письмом, зробив немодною всю літературу часів Другої імперії — Третьої Республіки, яка незмінно існувала завдяки інституційному авторитетові червоточини, що не бажала поступатися. Жорж Дюамель, незмінний секретар Французької Академії, Александр Арну, Ролан Доржелес, Ерве Базен і Андре Біллі з Гонкурівської академії (Александр Арну, Ролан Доржелес, Ерве Базен і Андре Біллі!) до 1960-х років і далі, сам Сартр не був позбавлений жирку, скажімо, пихатості. З’являється хтось худий, і надуті здуваються, як кульки, зі слабким свистом линучи в небо. Худий стиль буде замінено іншим під прикриттям відрази. Та вони не квапляться приходити.

Те, чого немає в книжках, може бути більш промовистим, ніж приховування. Я читаю книжку «Полювання на людину», опубліковану цілком моральним видавничим домом. Там описані реальні полювання на людину. Там є всі — чаклунки, чорношкірі, євреї, всі, крім геїв. Коли відмова згадувати про дуже показові факти, практиковані у країнах, які пишаються тим, що вони не Судан, де за це карають смертю, не Ямайка, суперсимпатична країна реґґі, де battymen[96] лінчують, — ні-ні, все це відбувається в Англії, де діє знамените habeas corpus[97], чарівній Італії і вільнодумній Франції, де на паркінгах ріжуть геїв, — сягає такого рівня, себе визначають і тим, про що не говорять. І якщо цю книжку я можу назвати людинофобською, бо вона антропологічна, у белетристиці це