Читати книгу - "Межник, або Всесвітнє Свавілля. Ч.1. На грані світла й тіні"

Зачувши її закличне піяння, всі інші руки теж миттю перекинулися на оранжевих із синіми хвостами ящірок і, шалено посвистуючи, зашмигали зграєю вгору-вниз. Наостанок дали кружала над головами схарапуджених Алма та Мли і поринула голова за хвостом у чорну діру в оранжевому килимі. Ледве-но останній хвіст гулькнув у чорне отворище, як діра відразу ж закрилась, так ніби ковтнула все ящіркове братство гамузом разом із щебетом, пір'ям і піснями. Хіба що одна синя пір'їнка, що випала з останнього хвоста, не встигши прослизнути крізь дірку, що шпарко зачинялася, здійнялась у повітря, підлетіла й приставилась до вуха Алма, знову перетворюючись на руку, тільки вже синю і з кривавими губами посеред долоні. Ті губи щось утаємничено нашепотіли екзекуторові, потім сплюснулися, зменшилися й прослизнули разом із синьою рукою крізь вухо в довбешку лиховісного виконавця присудів Великого Смерка.

— Корюся! — глухо проказав, одержавши таємний наказ хазяїна, Алм, клонячи і матляючи головою від лопотіння, що ще гуло йому в казанку. До речі, те гудіння дерло слух рокотливою гундосістю не лише йому, але й усім присутнім.

За мент усе вщухло й зависла обтяжлива павза.

Першою отямилася Мла. Вона підповзла до Манюри, що знесилено та без будь-якої мети перекочувалась з боку на бік, дивлячись отетерілими очима вгору, і сказала:

— Що ж, Острихію…

— Що? — безтямно промимрила Манюра.

— Таке буває у людей…

— Яке?

— Коли хочеш не хочеш, а маєш стати матір'ю…

Глава 8,
в якій оповідається про того, хто живе під відбитком неба і бачить потаємне, коли малює

Йому вроювалися видіння, коли він малював. І неважливо чим — фарбами, олівцем чи навіть кульковою ручкою. А для того, щоб видіння являлися частіше, він закривав перев'язкою очі. І тоді вони самі лилися на папір, поставали в неймовірних образах, яких він перед тим не бачив ніколи. Картин із зафіксованими видіннями було так багато, і деякі з них були такі таємничі, що збагнути всіх він не міг. Але траплялися й такі, які розумів добре. Вони відкривали йому майбутнє і те, що звичайні люди не могли побачити в реальному житті.

Малювати навчив його батько, котрий був художником-реставратором. Якось він пішов до підземного храму Івана Богослова в Луцькому замку реставрувати фреску, від якої на стіні вціліла тільки частина чола та очі бога, — і пропав. Не повернувся. Кажуть, що загубився десь у підземеллі. Його тиждень шукали спелеологи й міліція, та так і не знайшли. А про п'ятирічного хлопчика, що залишився сам у напівпідвальній квартирі, забули. Родичів своїх малий не знав. Про маму колись чув від батька, ніби та живе й працює нянькою в Мілані й не хоче чи не може повернутися до Луцька. Тому й ховався він, забутий і нікому не потрібний, у своєму підвалі, допоки його не вигнала на вулицю якась тітка з мітлою. Сказала, що вона нова двірничка і що мешкатиме тепер у його квартирі разом зі своїми трьома синами. І він оселився під сходами в під'їзді свого колишнього будинку. Та за кілька днів, коли він спав під сходовим прогоном на купі поліетиленових мішків із напханим усередину листям, троє синів двірнички перенесли його сонного до сміттєвого баку і закрили лядою, а на ляду навісили замок.

У бакові від смороду він почав задихатися. І можливо б, помер, бо на всі свої оклики та плачі чув тільки лайку та сміх. До того ж за п'ять хвилин його мучителі заходилися гупати м'ячем по сміттєвому баку, так що голова від тих ударів лускала. Дихання уривалося, щораз сильніше забиваючись спертими сопухами недоїдків. І в найважчу хвилину, коли перед очима вже закрутилися жовті кола, Леопольд раптом побачив своє перше видіння. У ньому виникла дівчинка, на два роки старша від нього, яка гралася п'ятьма креймахами. Вона була сиротою так само, як і він, і Леопольд звідкілясь це знав. Її рука підкидала камінці й ловила, по двоє чи по черзі, чи три, а то й чотири відразу, а сама при цьому промовляла слова: «Сало!.. Купа!..

Гойдалка!..». І ось один крем'ях відскочив від її руки, підлетів занадто високо й упав на землю… Ні — не на землю, він упав просто до нього в бак і перетворився з червонястого кремінця на іскристий прозорий діамант. Яскраво бризнув чудесним сріблястим променем і освітив усе його смердюче притулисько. У сріблястому світлі спалаху Леопольдові вдалося намацати якусь картонку та кусень згірклого шоколаду. І цього йому вистачило, щоб із заплющеними очима намалювати своє перше видіння.

«Ба-бах!» — бухнув об бак удар м'яча, і раптом усе стихло. Лайка і сміх припинилися. І ззовні долинув веселий крик і фраза якогось дівчати, котре сказало:

— Я виграла у вас в креймахи його життя! Відчиніть бак і віддайте хлопця мені!

І бак відчинили. Леопольда витягли напівживого. Середущий син двірнички почастував його копняком у спину на прощання і накивав п'ятами разом зі своїми братами. Хлопчик залишився віч-на-віч із дівчинкою із золотими кісками та пшеничними бровами на засмаглому обличчі.

— Як ти називаєшся? — спитала тоді дівчинка, втуплюючи в чорноволосого хлопчиська з пополотнілим, як папір, лицем турботливий погляд.

І він нічого не міг відповісти. Йому від страху перехопило дух і відняло мову. Дівчинка утямила, що з малим коїться щось зле. І оскільки так само була безпритульною і неприкоханою, то мусила звернутися до дорослих по допомогу. Хоч і не хотіла. Від дорослих — самі лишень неприємності. Але вона пожаліла малого й пішла з ним