Читати книгу - "Саботаж кохання"

те, що моє оповідання тихесенько прибрали з очей, майже не зачіпало мене. Моя амбітність поширювалась лише на войовничість і кохання. Писати, я гадала, це ліпше для інших.

Натомість, мені блювати хотілось від того, що огидна облудність цього малого незграби викликала таке ідолопоклонство.

Те, що значна частка ревнощів і підступності домішувались до мого обурення, не змінює суті справи. Мені було бридко, що історію, у якій щирі почуття проміняли на вигадку, вознесли до небес.

Відтоді я вирішила для себе, що література — то гнилий світ.

Махінація почала працювати.

Вважалось, що над цим проектом працюють сорок наших дітей — три класи.

Смію запевнити, що історіографів було максимум тридцять дев'ять. Тому що я краще б здохла, ніж хоч найменшою мірою підтримала ці витівки народного повчання.

Якщо ще відняти малих перуанців та інших марсіан, які затесалися серед нас, але не кумекали й слова французькою, лишиться тридцять чотири.

З цих слід вилучити споконвічних мовчазних пасивних спостерігачів, властивих кожній без винятку системі, чиє тупе мовчання заступає участь. Отже, лишається двадцять історіографів.

Далі віднімемо Елену, яка задля збереження свого образу сфінкса ніколи не правила теревень. Дев'ятнадцять.

Далі усунемо дев'ять закоханих у Фабріціо дівчаток, які відкривали рота винятково для того, щоб галасливо схвалити пропозиції свого чубатого ідола. Це скорочує кількість літописців до десяти.

Далі, з тих, що лишилися, четверо хлоп'ят мали Фабріціо за взірець, і їхня роль зводилася до відкривання в екстазі рота, коли той щось промовляв. Шість.

Далі один румун — дуже офіційний на вигляд — на всю горлянку товкмачив, як йому подобається ця справа і як йому хочеться взяти у ній участь. Ото й була уся його участь. П'ять.

Далі двоє суперників Фабріціо, які м'яко намагалися спростувати його ідеї і найменші втручання яких одразу ж потопали у шиканні невдоволення. Троє.

Далі один дивак, який наважувався говорити лише під фонограму. Двоє.

Далі, один хлопчик, який увесь час скаржився, мабуть, щиро, що у нього й на йоту немає фантазії.

І отак мій суперник сам написав усю нашу колективну працю.

(Між іншим, так і пишеться більшість колективних праць.)

І отак ті, хто, вважалося, вчаться читати і писати, завдячуючи цьому стимулу, нічого не навчилися.

На цю махінацію пішло три місяці.

У ході навчального процесу учитель помітив деякі вади у функціонуванні цієї все менш і менш колективної справи.

Проте йому не доводилося жалкувати, оскільки за три місяці ми нікого не вбили, а отже, це вже прекрасний результат.

Бачачи, як на очах розростається караван-сарай безмовних, одного дня він добряче розлютився і розпорядився, щоб усі, хто не бере участі у написанні, бралися за ілюстрації цієї прекрасної історії.

Створили комісію у складі близько двадцяти дітей, на яких покладалося ілюструвати захопливі подвиги героя.

Через темні обставини, які, проте, у цілому повністю відповідали поживно-радісній атмосфері цієї філантропічної байки, учитель наказав, щоб ми писали свої шедеври малярства паличками з сирої картоплі, які треба було вмочати у туш.

Безперечно, авангардистська і, передусім, гротескна пропозиція, тим більше що у Пекіні картопля набагато дорожча за пензлі.

Членів комісії розподілили на художників-митців і чистильників-різальників картоплі. Я запевнила, що хисту не маю ніякого і долучилася до чистильників, де і відкрила з прихованою несамовитістю різноманітні техніки картопляного саботажу. На що тільки не йшла, аби зіпсувати палички — вирізала їх надто тонкими або упоперек. Доходила навіть до того, що пожирала сирі бульби, аби тільки їх поменшало — героїчний вчинок, якщо так можна сказати.

Ніколи не ступала на поріг Міністерства культури, але коли намагаюсь його уявити, бачу клас у Місті Вентиляторів з десятьма чистильниками картоплі, десятьма художниками, які квацяють на папері, дев'ятнадцять інтелектуалів, від яких дуже мало користі, і жерця, який сам пише велику і благородну колективну історію.

Якщо на цих сторінках майже не йдеться про Китай, то не тому, що він мене не цікавив. Не треба бути дорослим, аби підхопити той вірус, який залежно від обставин, називатиметься «синоманією», «синолалією», «синопатією», «синолатрією» — найменуваннями, які модулюють залежно від того, у чому мовці вбачають призначення описуваної ними країни. Ледь-ледь починаєш розуміти, що цікавитися Китаєм означає цікавитися собою. В силу дуже дивних причин, пов'язаних, безперечно, з його безмежністю, з його давноминулим, з незрівнянними масштабами його цивілізації, з його гординею, з його огидною вишуканістю, з його легендарною жорстокістю, з його підлістю, з його ще незбагненнішими, ніж деінде, парадоксами, з його мовчазністю, з його міфічною красою, з тією свободою інтерпретації, яку дозволяє його таємничість, з його цілісністю, з його інтелектуальною репутацією, з його негласним пануванням, з його незмінністю, з пристрастями, які він породжує, нарешті, - а це найважливіше — з неможливістю його пізнати. Отож, в силу цих недобрих причин, прихована схильність людини полягає у тому, щоб ототожнити себе з Китаєм, навіть гірше, — узріти в Китаї географічне вираження свого «Я».

І на кшталт зачинених будинків, де міщанин втілюватиме свої найнеприйнятніші фантазії, Китай перетворюється на територію, на якій можна віддатися своїм найницішим інстинктам, а саме: говорити про себе. Адже, завдяки дуже зручному перекрученню, говорити про Китай майже завжди означає те саме, що говорити про себе (винятки можна перелічити на пальцях однієї руки.) Звідси й претензійність — про неї я згадувала раніше, вона існує у формі різних