Читати книгу - "Розбійник Пинтя у Заклятому місті"

ладні здобутися бодай на слово.

— Кх-кх, ваша Величносте, а чому в Заклятому місті висять чорні прапори? — прокашлявся несміливо отаман, коли вони повсідалися за важезний королівський стіл, оздоблений химерним різьбленням.

Перший міністр приніс велику супницю з найтоншої японської порцеляни, наповнену пахучим бульйоном із найгладкіших голубів.

— А вам хіба невідомо? — заусміхалася права половина короля. — Принцеса Геремія померла, — мовив володар, і ліва його половина одразу залилася сльозами.

— Як померла?! — підскочили гості, як вжалені. — Що це ви, на Бога, за нісенітниці верзете?! Ви ж казали, що ми зможемо її побачити!

— Так! — посміхнулося півкороля, мов хитра лисиця. — Вона лежить у склепі нашого собору, і ви не тільки її побачите, а й виконаєте мою умову.

— Чи я не в божевільні? — схопився за бартку отаман.

— Боже милосердний, це була пастка! Я так і знав! — заквилив Прунслик.

— І що за умова? — глухо проказав Мандрівний вояк.

— Е-е, мої любі, давайте за вечерею не будемо говорити про клопоти, — заплакало півкороля. — Голодне черево нічого не чує. Я хочу, аби ви трохи відпочили з далекої дороги. До того ж супчик цілком охолоне. А він неймовірно смачнючий! Пригощайтеся, будь ласка! Беріть, що вам до вподоби! У нашому царстві голодний лише той, хто лінується їсти! — тут права частина обличчя правителя розпливлася в широкій посмішці.

Оскільки наші мандрівці вже забули, коли востаннє їли, то одностайно вирішили, що король має рацію. Будь-яку ситуацію краще обмірковувати на повний шлунок. Навіть найнеприємнішу.

Розділ 12. НЕСПОДІВАНА УМОВА

Після королівської вечері, від самої згадки про яку хочеться проковтнути від насолоди язика, щойно перший міністр Інош прибрав посуд (невже він сам готував ці вишукані страви?), король дістав турецьку срібну люльку з довгим чубуком, що впирався йому ледь не в коліно, і закурив, пригостивши тютюнцем і Пинтю.

— Отож ваша умова! — нагадав незворушний Молибог.

— Так-так, ви побачите мою доньку, але за це мусите простояти біля неї нічку, — усміхнулося пів-короля.

— Отакої! Що за дивна потреба?!! — вигукнув Пинтя.

— Я — людина темна в чарах! Тож сам, далебі, не відаю, — заплакала друга половина короля. — Але це була остання воля моєї доньки. А вона в мене завжди вирізнялася багатою уявою.

Він гучно висякався в мереживну хустинку.

— А чого вона віддала Богові душу? — прогавкав Кудлош.

— Цього ніхто не знає. Одного дня Геремія прийшла з прогулянки срібним садом, в якому зазвичай поралася під вечір, сказала, що зле почувається, злягла і… більше не встала, — король так залився сльозами, що й весела його половинка скривилася. — Єдине, що попросила моя лебідонька, аби знайшовся такий лицар, який би цілу ніч простояв біля її труни.

— Дивне бажання, — затягнувся люлькою Пинтя і випустив цілу хмару диму.

— Чаклунство! — гучно брехнув пес і його гавкіт відбився у високій білій стелі з маленькими ліпленими янголиками по куточках. — Ненавиджу чаклунів, хай їм всячина! Гр-р-р!

— Так-так, славний лицарю, — скрушно похитав головою король і погладив вовкодава по загривку. — Це очевидне чаклунство. Саме тому я неодмінно хочу здійснити волю єдиної донечки. Цей обов’язок лежить на мені. Адже в мене більше нікого нема.

Дружина померла при пологах. І це дівчатко було моєю єдиною втіхою, — півкороля знову зарюмсало.

— Не журіться, ваша Величносте! Тільки їсти, спати й баляндраси точити — це не для нас. Як не втнемо якоїсь геройської штуки, то й світ нам немилий! — хитро примружив око Пинтя. — Ще сеї ночі бажання принцеси Геремії буде сповнене!

— Ви обіцяєте? — заусміхалася друга половина правителя.

— Бий мене пропасниця, коли брешу! — гупнув по столу кулаком опришко.

— Чесна самовпевненість свідчить про вашу внутрішню силу. Я знав, що розбійники — ґречні люди, але не думав, що аж настільки! — блиснули, як у кота, королівські очі. — Але ж я вам не сказав головного: цього поки що нікому не вдалося.

— А то чому?

— Бо всі, хто лишається на ніч у склепі, під ранок обертаються на камінь, — витер сльози король.

— Що?! — разом вигукнули мандрівники, а в Пинті навіть люлька з рота випала.

— Так ось хто є тим неперевершеним скульптором у вашому місті! — прогудів у шоломі Мандрівний вояк.

— Так, ті статуї, якими ви можете милуватися на кожному кроці, це безталанні лицарі, що забагли виконати бажання принцеси, — зітхнув король. — Ми вже навіть не маємо, куди їх ставити. Врешті-решт, у нас практично не лишилося живих чоловіків. Тому ми такі раді гостям, — знову зацвіла посмішкою половина королівського обличчя.

Настала мовчанка, оскільки ошелешені подорожні ніяк не могли прийти до тями. Прокляття! Це була пастка, з якої вони не бачили виходу.

— А що відбувається в склепі протягом ночі? — запитав Прунслик. І його запитання було вельми доречне. — Невже ніхто нічого не підгледів бодай упівока?

— Хех! — покивав Урбан III пальцем із перснем-печаткою. — Ви, я бачу, тертий калач! За умовою принцеси Геремії, вона має опинитися з добровольцем сам на сам. Склеп той у підземеллі церкви, вхід до нього відчиняється зверху кам’яною лядою. Вона повинна бути щільно зачинена. Інакше нічого не вийде.

Король розповів, що раніше було чимало охочих врятувати принцесу. Адже всі марили її вродою. Легенди про красу Геремії ширилися всіма тутешніми землями. Чимало до неї сваталося гожих юнаків, коли вона була ще живою. Але вона всім відмовляла. Казала, що вийде за того, якого покохає з першого погляду. Король уже зачав тривожитись, що донька ніколи не одружиться, тому дав наказ розвісити оголошення по дорогах, що найперша красуня королівства бажає бачити всіх самотніх чоловіків. Довга вервиця старих і молодих кавалерів посунула