Читати книгу - "Холодна Гора"

досить свідчень, то познайомте мене з ними. Запитайте, якщо вам щось неясно, я дам вичерпну відповідь. Я певен, що розвію всі ваші підозри, бо ніколи не займав позиції ворожої до радянської влади.

— Слухайте, Олександре Семеновичу, чи не думаєте ви, що хтось дозволив би мені розмовляти з вами, шановним громадянином, інженером, науковим працівником так, як це мало місце позавчора, якби я не мав он у тих паперах незаперечних доказів вашої провини?

— Тоді скажіть мені нарешті, що ви маєте на увазі? В чому конкретно мене звинувачуєте?

— Ви були в контакті з нашими ворогами, ви отримували їхні вказівки й виконували їх, ви також вербували інших для виконання диверсійних робіт.

— Це дуже загальні твердження. Скажіть конкретно, що я вчинив або збирався вчинити і дайте мені докази.

— Документи, які підтверджують вашу провину, є таємницею слідства, доки ви на волі. Після арешту ви побачите весь матеріал.

Але сподіваюсь, що скоро ви самі зізнаєтесь, і справа до арешту не дійде.

— Громадянине Полевецький, в десятий раз кажу вам, що я не винен. Ви не вірите мені, то дайте можливість довести мою невинуватість. Але якщо матеріали слідства є таємницею, то я нічого не можу вдіяти. Не можу ж я боронитись проти звинувачень, яких не знаю.

— Олександре Семеновичу, хочу зробити вам пропозицію. Ідіть зараз додому й повертайтесь сюди післязавтра. Використайте ці два дні для того, щоб проаналізувати все ваше життя. Прийдете потім і розповісте мені, коли вперше наважилися на контакт із ворогом, та що вас спонукало стати на його бік. Якщо ви щиро зізнаєтесь і покажете нам своє прагнення знову стати радянським громадянином, то ми вторуємо вам до цього шлях. А зараз ідіть.

Він задзеленчав дзвоником і підписав мені перепустку. Перед тим, як з’явився конвоїр, сказав:

— Олександре Семеновичу, це дійсно ваш останній шанс. Якщо ви ним не скористаєтесь, то знищите самі себе. Нам нічого не залишиться, як використати силу в боротьбі з вами.

Я нічого не відповів і полишив будинок. Була світла зимова ніч.

Я був щасливий, що знов залишився на волі ще на пару днів. Ці два дні здавалися мені цілою вічністю. Я поспішав додому крізь холодну ніч і думав про свою комфортну кімнату, про свої книжки, про Марселя та Олену. Обоє вони ще не спали й були раді бачити мене так рано. Це здалося їм добрим знаком.

— Алексе, як справи?

— Та поки що нічого. Я повинен знов прийти туди післязавтра, але гадаю, що все, зрештою, буде добре.

Олена принесла чай. Я був цілком спокійним. Нервове напруження минулих двох днів пройшло. Поговорив із ними ще трохи й пішов спати.

Наступного дня я залагоджував найнагальніші справи й зовсім не мав часу думати про свої відвідини ДПУ. Лише ввечері я згадав останні слова Полевецького: «Продумайте все своє життя». Що він мав на думці? Передусім, чи він дійсно вважає мене за ворога держави — іноземного шпигуна, шкідника, чи ще когось? Чи для нього слово «контрреволюція» означає щось інше, ніж для мене? Я пригадав, як декілька років тому Комаров запитав мене: «Що таке троцькізм?» Я з душевною простотою відповів йому, що це «ультралівацький ухил». На те Комаров заперечив: «Троцькізм є передовим загіном міжнародної контрреволюції». Я тоді промовчав, оскільки вважав подальшу дискусію небезпечною. Я ніколи не поділяв поглядів Троцького, але вважати творця Червоної армії контрреволюціонером було фантастичним. Можливо, Полевецький у своїх звинуваченнях виходив з подібних міркувань. Якщо Троцький був контрреволюціонером, то я був ворогом народу. Якщо він стверджує, що я ворог радянської влади то, можливо, має на увазі, що мої погляди на особу Сталіна відрізняються від офіційних, і це дійсно було так, я мав єретичні погляди. Але чи могло бути інакше, коли я бачив усе, що тут робилося, і ще не розучився мислити самостійно? Останні слова Полевецького «коли перший раз наважилися на контакт з ворогом» видалися мені з подвійним змістом. Якщо він усіх, хто має незалежний спосіб мислення, має за ворогів народу, тоді він міг мати на увазі: хто перший скерував мої думки в цьому напрямку. Мабуть, він був нездатним уявити, що хтось сам по собі міг незалежно мислити, не будучи купленим.

Але уявімо, що він дійсно має мене за іноземного шпигуна. Що могло наштовхнути ДПУ на таку ідею? Чи було щось у моєму житті, що викликало підозру? Я не знаю людей, які хоч якось би стосувалися офіційної Німеччини. Щоправда, я часто виїздив за кордон, але люди, з якими я там спілкувався, були друзями моєї молодості — комуністами або соціалістами. Не було між ними жодного фашиста, не було й буржуїв. Тоді що?

Я пробіг подумки все своє життя, як він радив, і замислився над звинуваченням «ворог народу». Я не міг собі уявити, що вони можуть переслідувати іноземця за те, що він не повністю сприймає офіційну ідеологію. Зрештою, у Радянському Союзі працювало багато іноземних спеціалістів, які дійсно були фашистами. Уряд оплачував їхні знання та працю, зовсім не цікавлячись їхніми політичними поглядами.

Я не знаходив спокою. Моїх думок про Сталіна вони не могли знати, бо не мали способу про них довідатись. Останнє півріччя ми вже не розмовляли вільно на подібні теми, але ж і раніше були дуже обережними. Я ніколи не висловлював ніяких думок, які б відрізнялись від офіційної політичної лінії, хоч мої іноземні співрозмовники заслуговували на повну довіру. До того ж, до нашої компанії не міг потрапити жоден агент ДПУ.

Ні, того не могло бути. Мабуть, таки мене вважають іноземним агентом. Але якщо це так, то чому мене не заарештували? Навіщо дали мені можливість втекти