Читати книгу - "Білий Ріг"

можна порівнювати! — вигукнув мічман. — По-перше, діапазон глибин — наш бере будь-яку без найменших кутових зміщень; величезна чутливість, дуже точна автоматична вибірка поправок, а головне, головне… сухий запис ехолота і тут же на стрічці курсові позначки…

— Дуже добре! Я бачу, що ви вже цілком ознайомилися з нашим приладом.

— Товариш Соколов — ентузіаст глибоководних вимірювань, — втрутився Щитов. — Одначе на зубчик треба глянути, а то стрічка сховається.

Ганешин вийняв з рота люльку і підійшов до великого диска, в центрі якого горіло оранжеве вічко і тремтіла тоненька стрілка, оточена потрійним кільцем поділок і цифр. Це був покажчик глибин ехолота, а під ним. у чорній прямокутній рамці, за блискучим склом повільно, майже непомітно повзла блакитна стрічка ехографа — приладу, який креслив безперервний профіль дна під час руху корабля.

Звукові коливання високої частоти, випромінювані з днища судна, летіли вниз, у недосяжні глибини океану, і, повертаючись через складну систему підсилювачів, примушували стрілку коливатися і креслити профільну лінію. Мічман квапливо показав відповідне місце на стрічці. Тут, між товстою рисою дна корабля і скісними позначками пройденої відстані та змін курсу, йшла плавна лінія пологого дна, яка раптово переривалася різким зламом: загострена підводна вершина піднімалася майже на два кілометри з чотирикілометрової плоскодонної западини океану.

Ганешин задоволено посміхався:

— За рейс чотирнадцять «зубчиків» уже знайшли! Недаремно пішов я з вами…

— Леоніде Степановичу, признайся мені по щирості, — почав командир судна, — оці підводні «зубчики» тобі для нового приладу потрібні?

— Угадав, угадав Федоре Григоровичу! — обернувся до Щитова Ганешин. — Сядьмо, а то я по містку кілометрів двадцять виходив. Мій новий прилад уже пройшов усі перевірки, і ми з тобою будемо пробувати його в роботі одразу ж, як повернемося. Можу зараз розповісти — нехай і мічман послухає — принцип побудови приладу ми ке держимо в таємниці. Мій прилад пристосований для того, щоб бачити під водою на найбільших глибинах за принципом телевізора. Основна трудність у розв’язанні цього завдання полягає в освітленні досить великих просторів, щоб через величезне поглинання світлових променів у багатій на кисень глибинній воді телевізор не був подібний до ока дуже близькозорої людини. Я добився хороших результатів тим, що створив «нічне око» — прилад дуже чутливий до світлових променів. Навіть при невеликій кількості світла він дає зображення. Потім я застосував подвійний прожектор з двома однаковими за розміром пучками променів: один з них багатий на червоні та інфрачервоні промені; другий — на сині та ультрафіолетові. Ви знаєте, що вода найшвидше поглинає червоні довгохвильові промені; промені короткохвильові йдуть значно глибше (ультрафіолетові досягають тисячі метрів од поверхні океану). Але зате каламутна вода розсіює світло і легко вбирає короткохвильові промені, тоді як довгохвильові краще пробивають товщу такої води. Якщо відповідно комбінувати найбільш короткі і найбільш довгохвильові промені на глибині у пучку світла мого прожектора, то їх можна застосувати в найрізноманітніших умовах. Такий апарат, опущений у глибину, передає по кабелю нагору електричними хвилями зображення, яке відтворюється на спеціальному екрані. Кут освітлення і кут зору мого апарата дуже широкі; подвійні об’єктиви, що розсуваються, як у далекомірі, дають глибоке стереоскопічне зображення. Прилад бачить ширше й різкішу ніж людське око… Щось ти ніби розчарований, Федоре Григоровичу, — посміхнувся Ганешин. — Ти гадав, мій винахід являє собою щось інше?

— Ні, ні! — винувато почав виправдуватися Щитов. — Я тільки не зовсім розумію, що можна зробити ним на великих глибинах. Для різних рятувальних операцій таке «око», звичайно, важливе. Але в цих випадках глибини незначні і така складність ні до чого… Ну, опустили, оглянули скелю якусь там чи рибину, і все.

— Для початку і цього досить, Федоре Григоровичу.

— Так-то воно так, а далі?

— А далі — руки.

— Що? — не зрозумів капітан.

— Спершу очі, а потім і руки, кажу, — повторив Ганешин.

— Але ж рук ще немає?

— Ні, є, але ще тільки в кресленнях…

— Еге, — зрадів Щитов, — добре мати такий клотик, як твій! І я б не відмовився.

— Не, знаю, Федоре Григоровичу, іноді важко, коли роками б’єшся над виконанням… — замислено відповів Ганешин, підводячись і потягуючись. — Задумати — одне, а виконати… Іноді дрібниця до божевілля доводить… Ну, я пішов. — Ганешин накинув плащ.

— Хвилиночку, Леоніде Степановичу! — зупинив його Щитов. — Незабаром Ближні острови, а ти хотів захопити західний край Алеутської пучини. Острів Агатту вже близько. Де ж повертати?

— Зараз не пригадаю, — подумавши, відповів Ганешин, — де в них береговий вогонь. Здається, на мисі Дог? Видимість його…

— … вісім миль, — підказав Щитов.

— Ну, це близько… Тоді, за численням, не доходячи двадцяти п’яти миль.

Двері за Ганешиним зачинилися. Щитов і мічман лишились удвох. Минуло близько години. Стрічка ехолота повільно повзла. Дно поступово знижувалося: вже п’ять кілометрів глибини було під кілем судна. Механіки з точністю годинника держали хід, від рівномірності якого залежала точність одержуваного профілю дна.

Щитов довго курив, міркуючи про особисту долю людей, яких колись згуртувала велика війна. Може, тютюн був заміцний, а може, курив він так нещадно, але незабаром Щитов відчув знайомий біль у грудях і вийшов на місток. Дощ усе ще не вщухав, пориви вітру, як і раніше, зривали і спінювали гребені хвиль. Раптом Щитову здалося, що далеко попереду, прямо перед носом корабля, щось блиснуло і в ту ж мить щезло. Майже одночасно почувся хрипкий голос вартового: «Вогонь прямо по носу!..»

Не менш як через п’ять хвилин ледве помітне мерехтіння перетворилося в білу зірочку — зустрічне судно. Хвилини минали, проте ніякісіньких ознак бортових вогнів. Не більше двох миль розділяло кораблі, що зближалися, коли Щитов подав команду: